Читать онлайн книгу "Над чорним морем"

Над чорним морем
Іван Семенович Нечуй-Левицький


У романi «Над Чорним морем» (1890) вiдомий украiнський письменник Іван Нечуй-Левицький (1838—1918) звертаеться до теми украiнськоi iнтелiгенцii, вiдкривши нову сторiнку в украiнськiй прозi. Автор змальовуе людей широких, прогресивних поглядiв, що своею гуманною просвiтницькою дiяльнiстю вiдкривали народу перспективи нового, вiльного i розумного буття. Такими, насамперед, е Саня Навроцька й Вiктор Комашко, героi роману, справжнi подвижники, вiрнi раз i назавжди обраному шляху, що став iхнiм життям.





Іван Нечуй-Левицький

Над чорним морем





I


Був май 1880 року; були першi днi мая, але над Кишиневом вже повiвало лiтнiм теплом. Кишиневський мiський садок, сливе суспiль увесь засаджений акацiями, тiльки що розвився й стояв у всiй майськiй красi. Садок свiтився зверху донизу. Через дрiбчастий молодий лист акацiй сонячне промiння сипалось, як через намiтку, й пронизувало кожну гiлку, кожний листок. Садок блищав i лиснiв, обсипаний ранньою росою, освiчений сонцем, неначе смiявся й радiв, що настала весна.

Ранком одного дня на Пушкiнськiй алеi з старих акацiй на лавцi сидiли двi панни, приятельки й товаришки по гiмназii: Саня Навроцька та Надежда Мурашкова. Йдучи на службу через садок, вони раз у раз сходились заранi в садку й гуляли по алеях. Надежда Мурашкова служила в банку, а Саня Навроцька давала лекцii в женськiй еврейськiй школi – не для заробiтку, а ради принципу космополiтизму, щоб допомогти найбiльше пригнобленiй нацii, найбiльше пригнiченiй женщинi. Обидвi панни були в однакових темно-сiрих сукнях, в однакових бiлих викладчастих комiрцях i легких лiтнiх солом’яних капелюшах. Вони убрались в той простий убiр, неначе змовились: то був убiр iх панянського кружка. В iх на руках не було рукавичок.

Саня Навроцька була русява, височенька на зрiст, тонка станом, з ясно-синiми веселими очима. Русявi короткi коси вились кучерями й розсипались, неначе ясне промiння, кругом ii свiжого лиця, кругом бiлоi шиi. Ідеальнiсть та веселiсть свiтилися в ii лицi, в очах, як радiсно свiтить рання зоря на майському чистому небi мiж рожевими легкими хмарками. Саня була жвава, проворна, ворушлива, гостра в словах, любила говорити плавко, швидко, полемiзувала часом рiзко й загонисто. Розумна розмова показувала, що вона багато читала, багато знала й усiм цiкавилась. Нервова зроду, Саня обзивалась на всi сучаснi питання життя й науки. Жiноче питання вона найбiльше приймала до серця й говорила за право жiноче з сльозами в очах. Саня була дочка одного «совiтника» канцелярii в Кишиневi. По батьковi й по матерi вона була кишиневська украiнка. Мурашкова була з мiшаноi сiм’i. Їi батько був одеський украiнець, а мати грекиня, родом з Смирни. Мурашкова була красуня щирого класичного типу. Матове бiле лице було нiби виточене з слоновоi костi; пишнi великi темнi очi були блискучi, неначе лили з себе свiт. Густi, чорнi брови були наче намальованi пензлем на чистому чолi. Червонi уста, виразнi, з звивками, з ямочками посерединi, як у грецьких статуй, показували велику завзятiсть. Мурашкова мала вдачу нерiвну: часом була тиха, мовчазна, а часом нервова, говорюча. Як усi тi, що мають класичне лице, вона була нiби спокiйна, тиха, навiть холодна й байдужна на взiр, але в ii душi, в ii серцi притаiлись i теплi iскри, ладнi спахнути полум’ям…

Саня й Надя Мурашкова були великi приятельки й, як кажуть, помазанi одним миром; вони читали тi самi науковi книжки, встоювали за право женщин, мали сливе однаковi пересвiдчення. В принципах вони були космополiтки, як люде без нацiональностi. На цю стежку потягла iх мiшанина в нацiональностях в мiстi, незнання народу, великоруська школа з некраевою, великоруською мовою й теоретичнiсть iх пересвiдченнiв, ще неприложених до будлi-якого доброго, путнього дiла на практицi.

Надворi було тихо. В садку пахло свiжою молодою травою. Вузька алея, обставлена старими акацiями, була схожа на тунель, пробитий в зеленiй гущавинi дерева й залитий фантастичним зеленкуватим свiтом. Промiння пронизувало те зеленувате сяйво й сипалось на землю золотими зернами. Роса крапала з листя й блищала на льоту iскрами брильянтiв.

– Господи, як не хочеться менi йти в той банк, – сказала Мурашкова, – така нудна й некорисна там робота. Лiчи та вилiчуй проценти…

– А ти б хотiла отут сидiти пiд «кущами дерев», згорнувши руки, та лiтати мрiями в емпiреях! – сказала Саня. – Живоття нам дано для працi.

– Знаю, добре знаю! – сказала Мурашкова. – Я грекиня по матерi, людина практична; дома роблю як наймичка. Але я, бачиш, встоюю за працю, з котроi була б якась користь людям. А то… тiльки заробляю на хлiб. Маемо дiм, маемо клапоть поля й маленький виноградник, а на прохарчування все-таки це все не постачае; та, сказати правду, я проти самого принципу банкiв: ми служимо багатим, ситим людям, а не людськостi. Ви педагоги – ви якесь годяще дiло робите. Але, сказати правду, як то ти, Саню, видержуеш в тiй еврейськiй школi з твоiм здоров’ям? Там же, мабуть, таке повiтря, що й дихати важко, – сказала Мурашкова.

– Мушу видержувати, – сказала Саня, – часом в класах така смердота, що в мене аж голова морочиться. Але що ж маю робити? Скiнчила я вiсiм класiв в гiмназii. Сиджу в батька без роботи. А я хочу якогось дiла, i дiла доброго. Я сама просвiтилась наукою й повинна нести просвiту в маси, й переднiше за все пiднiмати нашу сестру, розвивати женщину. Мiж усiма женщинами еврейська женщина найбiльше подавлена. Я маю на думцi еврейську женщину, цю невiльницю Мойсеевого закону. Ти знаеш, що поки еврейська дiвчина не вийде замiж, поти вона не мае права навiть ходити в синагогу… Здаеться, на неi не вважають як на людину… А вона ж така людина, як i ми… Де вже тут шукати поетичноi обстави, парфумiв, смирни та фiмiаму. Пiшли ж деякi з наших в народ, а там не до смирни та парфумiв…

– Чи не час нам на службу? – спитала Мурашкова й глянула на годинник.

– Нi, ще не час. Чого це ти така спiшна сьогоднi? – обiзвалась Саня. – Подишмо ще чистим повiтрям. Я люблю цей закуток садка; старi, голi стовбури акацiй неначе намальованi на зеленому фонi густих кущiв. Он двi довгi гiлки звiсились униз, наче зеленi крила з дрiбчастими перами. А хрущi? як лiниво та дляво, неначе спросоння, перелiтають з гiлки на гiлку. Он пташка кинулась на хруща, вхопила й понесла собi на снiдання.

– Споконвiчна борня за живоття, за iжу, – обiзвалась Мурашкова.

Саня замовкла й задумалась. Вчора ввечерi в iх був молодий вчитель Комашко й зацiкавив ii розмовою. Вона чогось пригадала його розмову, кинула очима по довгiй алеi й неначе сподiвалась його стрiнути.

«Може, вiн вийде в садок погуляти; може, я побачусь з ним, поговорю, докiнчимо почате вчора змагання, що так зацiкавило мене», – думала Саня. І в неi очi потягло в глибокий, далекий кiнець алеi, залитоi тихим зеленим свiтом. В кiнцi алеi замрiла висока рiвна постать молодого панича.

«Вiн, неначе вiн… але нi. Вiн нижчий на зрiст, хоч i такий рiвний станом та чорнявий, – подумала Саня. – Нi, не вiн. Тип схiдний; надiсь, якийсь грек або армянин».

По алеi гуляв не Комашко, а грек Аристид Селаброс. Вiн углядiв, що на лавцi сидiли молодi панни, й повернув на Пушкiнську алею, щоб на iх подивитись. Тихою ходою наближався вiн до паннiв, високий, рiвний станом, довгобразий, з гарним класичним лицем та з короткою кучерявою борiдкою. Здавалось, нiби статуя давнього бога Еллади несподiвано ожила, знялась з пiдставки й пiшла тихо по алеi. Довговасте матове, трохи смугляве лице, великi блискучi чорнi очi, довгi кучерявi вii, густi рiвнi брови, тонкий нiс, чорнi, наче воронове крило, кучерi – усе в йому нагадувало про далекi гарячi схiднi краi, тропiчне сонце, гаряче небо: там родяться й формуються такi палкi очi, повнi вогню. То був тип мужньоi схiдноi краси, гарний i дужий, грацiозний i величний, наче молодий бенгальський лев. Повнi звивчастi виразнi уста в Селаброса червонiли здалеку серед зеленого листу, неначе польова макiвка червонiе в зеленiй пшеницi. Селаброс порiвнявся з паннами й помаленьку обвiв iх гострим пронизуючим поглядом; здавалось, вiн вибирав, котра з iх краща й варта уваги.

– Ну та й пишна ж постать! – обiзвалась тихенько Саня. – А як гордовито поглядае на нас! Неначе згори вниз дивиться на нас!

– І справдi пишна: очi гострi; гляне – неначе ножем рiзне, – обiзвалась Мурашкова.

– Не люблю я таких грiзних гострих очей: такi очi менi не уподобнi, – сказала Саня.

– Знаю за це. Тобi подобаються очi голубинi, смирнi, а менi подобаються от такi гострi й навiть жорстокi очi: в iх е якась сила, мужнiсть; в iх свiтиться завзяття, воля, запал серця, – сказала Мурашкова.

– Любиш вулкани! Гляди лишень, Надю, щоб не опектись од тих вулканiв, – сказала Саня, – а вашi схiднi грецькi та армянськi вулкани таки справдi небезпечнi; вже надто багато в iх огню. Я боюся тих страшних, грiзних очей; гляне на тебе чоловiк i, здаеться, каже: стережися, бо з’iм тебе без солi й без хлiба.

– Ну, в нас на Бессарабii вулканiв нема, – сказала Мурашкова, – це я сказала так собi навмання.

– А вид, наче в статуi Гермеса! Цур йому! ще присниться, – жартувала весела Саня, – не дурно я сьогоднi прокинулась наче несамовита в п’ять годин й вже не могла потiм заснуть: мабуть, душа чула, що сьогоднi до нас наближиться вулкан, хоч i без полум’я.

– Я люблю класичну паничiвську красу. Страх не люблю тих кривих лиць! Це, може, тим, що в мене плине половина грецькоi кровi, – сказала Мурашкова.

– А менi не до вподоби ваша класична краса: в неi вже дуже все пригладжено та прилизано. Через дуже регулярнi, але холоднi пружки лиця анi кришки не просвiчуеться людська душа. Тимчасом як маленька хиба лiнiй в лицi, звивок в бровах, в устах виявляе часом душу чоловiка, його серце, його вдачу, – сказала Саня. – І вже чого не люблю й не зношу, то тих повних, червоних, гладких паничiвських морд. Од iх так i тхне матерiальнiстю, землею, а не духом, навiть, вибачай, рiзницями та сирим м’ясом.

– Чи не пiдводиш ти часом свого Комашка пiд цей френологiчний принцип? В його лице не класичне, хоч i не погане! – сказала Мурашкова.

– Не думай, що менi подобаеться Комашко! Вiн людина розумна, розвита, i в його очах свiтиться думка. Я люблю розумнi очi, не вашi волоськi та грецькi, трохи волячi очi, – сказала Саня.

Тим часом Селаброс вернувся назад в алею й знов пройшов тихою ходою проз паннiв, бистро кинув на iх своiми орлиними очима. Але його очi одразу стали тихi, навiть якiсь солоденькi, ласкавi; вiн обвiв ними Мурашкову, неначе погладив м’якеньким оксамитом.

– Тiкаймо! Цей грек робить нам очки, – сказала Саня й схопилась з лави.

Панни встали, пiшли на велику алею й стали гуляти. Саня спочатку йшла помаленьку, але як розбалакалась, то все йшла швидше, а далi трохи вже не бiгла.

– Чого ти, Саню, так бiжиш? Я аж втомилась, ледве поспiшаючи за тобою, – сказала Надя.

– Хiба ж я бiжу? Я йду, – обiзвалась Саня.

– Ти не ходиш, а, здаеться, пурхаеш. Колись пурхнеш з садка та й полетиш на небо за iдеалами, – сказала Мурашкова.

– Як часом полечу в небо, то ти, Надю, лети за мною навздогiнцi, вхопи мене та й потягни додолу, – сказала Саня й зареготалась на ввесь садок.

– Одначе час нам йти на службу, – сказала Надя.

– Ой час, час! Прощай, зелений садочку! прощай, свiже повiтря. Пiду нюхати цибулю в жидiвськiй школi ради принципiв; але для принципу й його поспiху в життi усе можна витерпiти, – сказала Саня й бiгцем побiгла в одчинену браму садка.

Мурашкова пiшла в банк. Селаброс пiшов слiдком та назирцi за нею. Вiн примiтив, що панна увiйшла в банк.

«Служить в банку, – сказав сам до себе Селаброс. – Але ж i краса! І як оце я ii й досi не вглядiв? А вже я тебе, красуне, вислiджу й познайомлюсь з тобою, бо полюбив тебе. Якi оченята! Якi уста! Ще й май надворi! Ой красуня ж! Лице неначе виточене, очi нiби вправленi в срiбло. Краща, нiж мадам Кречулеско; багато краща, нiж панна Савицька. Треба цих кидать. Цур iм! Остогидли! Час починати новий роман, роман майський. Новий, цiкавий роман!» – Цю останню фразу Селаброс не подумав, а сказав голосно, трохи не крикнув. Якась панiя йшла проз його, почула тi слова й подумала: «Який же це вийшов новий такий цiкавий роман, що цей грек аж кричить за його на вулицi? Аж треба спитати в читальнi Грищенка».

Вже не один роман був в життi гарного Селаброса. До його краси, до його повних червоних уст липнули молодi й панни, й панii, як метелики падають на свiтло, й не одна з iх посмалила своi легенькi крильця…

Селаброс насилу висидiв в скарбовому банку, де вiн служив. Чорнi брови, чорнi очi в Мурашковоi не виходили в його з думки й манили й дражнили його. Вiн ледве дiждався кiнця, вхопив бриль i побiг на ту вулицю, де стояв той приватний банк, в якому служила Мурашкова. Притаiвшись за одним портиком, вiн не зводив очей з дверей в банку. Незабаром дверi одчинились. Селаброс углядiв, як з дверей виглянуло лице Мурашковоi з чистим, наче намальованим профiлем. Мурашкова пiшла садком. Селаброс пiшов слiдком за нею. Кудою йшла вона, тудою йшов i вiн: вона одчинила хвiртку й увiйшла в свiй двiр. Селаброс спинився перед хвiрткою й прочитав на табличцi: «Дом жени надворного совiтника Зоi Полiкарповни Мурашко».

«Що це за проява! – подумав Селаброс. – В неi вид грецький, а прiзвище украiнське».

З хвiртки вискочила горнична, сiльська украiнська дiвчина, тiльки що привезена з села.

– Хто живе в цьому домi? – спитав у неi Селаброс.

– Наша панiя, – сказала весела дiвчина по-украiнськiй.

– Та вже ж твоя панiя, коли ти в неi служиш. Але ж хто вона така? Чи руська, чи грекиня?

– А Бог ii знае, хто вона така; знаю тiльки, що вона удова, говорить якось чудно, не по-нашому, – сказала горнична.

– А як же вона говорить? – заговорив до неi Селаброс чистою украiнською мовою. – Вже ж таки ти тямиш: чи по-руськiй, чи по-молдавськiй, чи по-армянськiй.

– А хто його втямить! Як зiйдуться гостi, то шваргочуть, мов тi жиди. Здаеться, панiя з грекiв, бо до неi приходять в гостi здебiльшого греки, – сказала горнична.

«З грекiв? гм… Смiливо пiду сьогоднi до неi на чай. Я грек. Мене стара радо привiтае як земляка. Греки мiцно держаться купи й в Одесi, й в Кишиневi. Тутечки я буду як свiй, серед своеi сiм’i», – думав Селаброс i повернув додому.




II


Того ж таки дня в домi матерi Надi Мурашковоi, староi грекинi Зоi Полiкарпiвни, зiбрався по обiдi кружок молодих паннiв, Саниних та Надиних товаришок. Невеличкий дiм староi удови Зоi стояв серед двора, по схiдному звичаю. В просторнiй, але низькiй горницi стояли коло двох стiн широкi турецькi софи, обкладенi коло стiн круглими подовжастими подушками, неначе товстими качалками.

Попiд софами були розстеленi молдавськi килими з ясними, червоними та зеленими смужками. Такi самi килими були простеленi через усю кiмнату трьома рядками. Один куток до самоi стелi був заставлений образами в позолочених рамах, а пiд образами стояв судничок, на котрому так само стояло три образи. По обидва боки образiв од стелi спускались до самого долу бiлi прозорi мушлиновi завiси. Серед кiмнати стояв круглий стiл, а в одному кутку за ширмою стояла постiль молодоi Надi Мурашковоi. Вiкна були, по старосвiтському звичаю, забитi рiдкою залiзною решiткою од злодiiв.

Молодi панни обсiли софи в вольних позах. Як кому було уподобно. Саня сидiла на софi, пiдобгавши пiд себе ноги. Махнiвська прилягла, обпершись лiктем об круглi подушки на однiй софi, а Надя Мурашкова на другiй. Вечiрне майське сонце заглянуло в вiкна й залило усю кiмнату ясним свiтом. Куток з образами в широких позолочених рамах аж свiтився й кидав жовтогарячий одлиск на стелю. Червонi здоровi рожi на ширмах наче жеврiли.

Кiмната блищала усякими кольорами, рiзкими, пiстрявими, неначе турецька матерiя або перський килим. Сонце розсипало золотi промiння по софах, по килимах: яснi кольори в обставi кiмнати стали ще яснiшi й рiзкiшi. І та обстава, блискуча й рiзка, чудово приставала до темних пiвденних блискучих очей, до чорних брiв в молодих паннiв. Одна бiлява Саня мiж паннами була неначе бiла лелiя мiж червоними трояндами. Молодi товаришки Мурашковоi сходились частенько в домi староi Зоi, щоб читать в гуртi новi науковi книжки. Тут вони на волi перечитували усякi новi книжки, й науковi, й контрабанднi, обмiрковували перечитане, змагались за принципи, складали й вироблювали собi вольнi пересвiдчення, за очима своiх консервативних батькiв, за очима ще консервативнiших i суворих матерiв. Вольна розмова, вольнi думки, жарти на волi, а то й веселi спiви часто лилися тут, як вольний весняний шумливий потiк ллеться в зелених берегах. Усi молодi панни були або украiнки, або були з мiшаних по нацiональностi сiмей. Мiж ними не було нi одноi молдаванки. Молдаванки одiйшли в свiй аристократично-нацiональний гурт: гурток Санi та Мурашковоi був не нацiональний, а космополiтичний.

– Чи ви знаете, яку неприемну звiстку я вам скажу: батько мiй не згоджуеться пускати мене в унiверситет, – сказала Саня.

– Не може бути! – промовила Надежда Мурашкова. – Чудно менi. Твiй батько людина розсудлива, просвiчена, любить тебе.

– От через те вiн i не хоче пускати мене, що мене любить, – сказала Саня, – але я таки поставлю на своему. Я бажаю вищоi просвiти й ii таки добуду! Ми можемо добути своiх прав, прав женщини, тiльки через вищу просвiту.

– Просись у батька й iдь з нами в унiверситет, – обiзвались двi сестри Махнiвськi, – ми без тебе не поiдемо.

– Поiду, хоч мушу посваритись з батьком. Що я раз задумала, те повинно статись, – сказала Саня й вдарила легенько рукою по столi. – Я присвятила себе педагогii, й педагогii, переднiше за все, для женщин, щоб вивчати й довести до вищого розвитку наших принижених сестер.

– Тiльки з вищою просвiтою ми станемо вольнi, матимемо право жити самостiйно, знайти будлi-яку службу i… потiм виходити замiж по любовi або й зовсiм не виходити, як кому буде уподобнiше. А то знаете, як бувае на свiтi: панни часом йдуть замiж не по любовi… – обiзвалась Надя Мурашкова.

– Куди там по любовi! – сказала Саня. – Хто виходить замiж по серцю? Йдуть замiж так, як паничi займають урядовi мiсця. Яка ж там любов! Вийди отак замiж та й раюй: лiтай в ефiрi небесному, позирай на якусь чорну бороду та нюхай небесний фiмiам цигарного диму. Ото рай! ото щастя!

– Або милуй та цiлуй якусь гладку товсту морду, що й глянути гидко, – сказала Мурашкова. – Це теж свiтлий рай!

– Жарти жартами, а вчора мачуха дуже мене розсердила. Вирекла таку гадку: коли панна йде в унiверситет, то це все одно, що вона йде в солдати. Аж до слiз мене довела.

– Твоя мачуха й деякi панii дивляться на жiночу вищу просвiту як на якiсь новi моднi сукнi та капелюшi незвичайного фасону, – сказала Мурашкова.

– Ти, Надю, бачила, який капелюш виписала собi з Парижа мадам…

Саня оглянулась i спинилась. В кiмнату ввiйшла наймичка.

– Мадам «Люлю»… – сказала Саня наздогад.

– Бачила, бачила, – сказала Мурашкова. – В неi грошей сила, то й дурiе.

– А мадам «Сусу» оце пустилась в лiбералiзм: попивае не винце, а таки горiлочку… з молодими гусарами… Це вона так чудно розумiе лiбералiзм, – сказала Саня.

– А мадам «Муму»! – сказала Мурашкова, вкорочуючи прiзвища й поглядаючи на дверi, куди вийшла наймичка, – виписала оце недавно для гостинноi ту мебiль, що була в Парижi на виставi; за одну комоду втелющила тисячу карбованцiв! А полюбовникiв у неi! По два разом крутяться коло неi, бо, мабуть, одного мало. Дурiе з нудьги та од розкошi. Нi, якби в iх було менше грошей, то й не дурiли б. Економiчне, соцiальне питання – це для мене перше од усього. Я практична людина переднiше за все.

– А оце недавно мосье «Куку» казав знайомим: «В мене вже заведено програти щороку в карти двадцять тисяч карбованцiв! Такий в мене звичай». Нiвроку! Двадцять тисяч карбованцiв! Це не жарти. А скiльки можна за тi грошi позаводити шкiл? Навiснiють од розкошi, – сказала Саня.

– Якби iх усiх поставити до роботи, щоб самi собi заробляли на хлiб, то й не дурiли б, – сказала Мурашкова. – Оце позавчора молодий гусарик «Зузу» катав на конi й хотiв перескочить через екiпаж, в котрому iхали його знайомi панни. Це теж розумнi жарти.

– Мосье «Гого»! Теж гарний! – сказала Махнiвська. – Оце недавно позивався з мужиками й одтяг у iх поле, що вони орали ще, мабуть, споконвiку… але… не мали документiв чи iх десь втеряли. Хоч i в самого мосье «Гога» теж не було документiв на ту землю.

– Знаете, яке питання кинув менi вчора Комашко, та ще з докором? – сказала Саня. – Вiн докоряв менi, що я космополiтка, не знаю й не люблю народу, що я не нацiональна людина, що я не дуже-то демократка. Вiн вважае космополiтизм на Украiнi i в усiй Слов’янщинi без нацiонального грунту за непотрiбне, не сьогочасне й навiть шкiдливе дiло. Я задумалась над цим новим для мене питанням.

– Гм… гм… Я не знаю народу… Я зросла в мiстi… Гм… трудно… це для мене нова iдея…

– А менi не трудно, бо я зросла в Херсонщинi в мiстечку, бо я знаю, що я украiнка. Хiба ж ви великоросiянки? – говорила Махнiвська до паннiв.

– І то правда… по нацiональностi – ми нi се нi те. Але ж я нiяк не погоджусь в цьому принципi з Комашковим, – говорила Саня. – І то правда, скiльки тих принципiв на свiтi? скiльки iдей? Голова ходором ходить, як почнеш мiркувати та метикувати…

– То не метикуй. Адже ж мадам «Муму» та «Сусу» не дошукуються та й сплять спокiйненько, – сказала Мурашкова.

– Гм… Цебто – живи, аби тiльки животiти… живи життям курячим. Спасибi за раду, – сказала Саня. – Комашкова думка збивае мене просто з пантелику. Я знаю, що нацiоналiзм прусський – дiло консервативне й негуманне, бо робить дiло непотрiбне для культури, пригнiчуе iншi народи. А Комашко каже, що украiнський нацiоналiзм – то зовсiм iнше й нове дiло, бо вiн злучуеться з гуманними, просвiтнiми принципами, з прогресом, встоюе за маси, за народ. Украiнський нацiоналiзм, навiть iсторичний, козацький, а найбiльше в своiй давнiшнiй формi був теж – свобода й прогрес. Передаю його розмову до слова. Мiй папа згоджуеться з Комашком i думае так само, як i Комашко. Тим часом цi усi принципи для мене мало зрозумiлi. Нiяк не перетравлю iх в думках.

– А я iх дочиста розумiю, – сказала Махнiвська.

– Гм… гм… трудну роботу завдав для моеi голови Комашко, – сказала Саня.

– Цебто як прикласти цi принципи до дiла, то треба або йти в народ, або силкуватись, щоб нацiоналiзуватись й з народом зливатись? – обiзвалась Мурашкова.

– Воно б то так… Логiка приводе до такого кiнця, але… але… гм… – сказала Саня й знов задумалась. Пiшло змагання, трохи не сварка за принципи.

Однi панни встоювали за те, щоб добувати переднiше за все вищоi просвiти; Надя стояла на тому, що економiчне питання найпотрiбнiше; другi говорили проти деспотизму. Пiднявся галас, гаряче змагання. Майське сонце неначе вливало завзяття в душi, тривожило думи, давало свiжiсть думкам. А молодiсть, а розбудженi думки не давали спокою, непереможно намагались на складання пересвiдченнiв i розумних поглядiв на все, на все, що панни бачили в життi навкруги, чого вони сподiвались в життi.

Несподiвано дверi в кiмнату одчинились. Увiйшла Надеждина мати, стара Зоя Полiкарпiвна Мурашкова, чорнява та смуглява на виду. Вона була напнута чорною вовняною хусткою, убрана в чорну сукню й держала чотки в руках. Здавалось, нiби черниця увiйшла в кiмнату.

– Що це в вас за галас! Добривечiр вам! – сказала вона до паннiв.

– Доброго здоров’я, Зое Полiкарпiвно! – гукнули усi панни.

Стара Зоя вмiла говорить по-грецькiй i говорила добренько по-молдавськiй. По-великоруськiй вона нiяк не могла вивчитись добре говорити, мiшала великоруськi слова з украiнськими, ще й до того шепеляла в вимовi, як шепеляють усi греки, що не зросли в Росii. Їй великоруську мову було навiть трудно розумiти.

– Де це ви були, Зое Полiкарпiвно? – спитала в неi Саня.

– Була в церквi на вечернi та молилась за вас Богу, бо знаю, що ви Богу не молитесь. Молилась за тебе, Саню, щоб тобi Бог послав гарного жениха, якогось царевича або князя, – сказала Зоя.

– Ого! дуже високо для нас! Я замiж не пiду. Я буду жити для науки, для просвiти, – сказала Саня.

– Ой ти, ти, моя бiла рожа смирнська. Ще спить твое серце. Прийде час, то й покинеш свою науку. Якби менi сказала та бiла лелiя, що росте в садку: «Не любитиму», – я б пойняла iй вiри. А ти жива квiтка: в тебе е серце, ще й до того, твоi щоки, як бiлi лелii; в тебе уста, як повна троянда, в тебе очi синi, як небо. Не йму вiри тобi.

Зоя обняла Саню й поцiлувала ii в чоло; вона любила Саню бiльше за всiх паннiв.

– Яка я бiла лелiя та рожа? От ваша Надя – так правда, що троянда, – сказала Саня, – вона красуня, а я…

– Надя чорна троянда, а ти бiла, – сказала Зоя.

– Хiба ж де ростуть чорнi рожi? Може, в Смирнi? – сказала Саня.

– Може, червона? – поправила Надя й засмiялась.###Надя сказала матерi по-грецькiй про ii помилку. Стара весела Зоя й собi зареготалась.

– А я ж по-вашому яка рожа? – спитала в Зоi Махнiвська.

– Ти… ти… жов… жов… зелена рожа, – обiзвалась Зоя й сама догадалась, що не потрапила на колiр: тi кольори по-великоруському вона все перемiшувала з украiнськими та молдавськими.

Пiднявся регiт. Дочка знов сказала матерi по-грецькiй про ii помилку. Стара Зоя тiльки рукою махнула.

– Надю! чи готовий самовар? Напою я свiй живий квiтник чаем, – сказала Зоя Полiкарпiвна, – в мене i в садку квiтник, i в хатi квiтник. Дивiться, панни, як зацвiли в моему садку квiтки!

Зоя просунула руку через залiзнi гратки й одчинила вiкно. Квiтник цвiв усякими квiтками й був i справдi схожий на Зоiну кiмнату. Попiд стiнами кругом садочка неначе вилася гiрлянда з бузкового цвiту. Над дорiжками цвiли густi рядки синiх та жовтих пiвникiв, неначе зелене бадилля обсiли роем квiтчастi метелики. На грядках червонiли повнi пiвонii. Огнем горiли букети жовтогарячих лелiй. Розцвiтались делiкатнi троянди-центифолii. В вiкно повiяло ароматом рож, вперемiшку з гiркими пахощами волоського горiха та бузку.

– Моя мама трохи не цiлуеться з квiтками, – обiзвалась насмiшкувато Надя.

– Як у Смирнi, як у Смирнi мiй квiтник, – сказала Зоя.

– О, в вас поетична вдача, – сказала Саня до Зоi.

– Люблю квiтки, люблю вас, молодих, люблю й пiснi. Пiсля чаю заспiваете менi. Я й сама колись спiвала: як я спiвала! та минуло мое, – сказала Зоя й здихнула. – Оце, як довго не несуть самовара, а я пити хочу, – сказала Зоя згодом.

Одчинились дверi з пекарнi. Надя Мурашкова внесла самовар, поставила коло порога, а сама метнулась до камоди шукати скатерки. Вона вийняла попелясту скатерть i хотiла застелити стiл.

– Надю, застели-бо стiл бiлою скатертею! Я люблю бiлий колiр, – сказала Саня, – в йому е щось iдеальне, iдеально чисте.

– Вже й в тебе смак! Чорний колiр кращий. Я люблю чорний цвiт, – сказала Надя.

– Вулкани, вулкани, прикритi чорним попелом та лавою, – сказала насмiшкувато Саня. – А пiд тим чорним попелом огонь! Скiльки вогню. «Чорний цвiт, мрачний цвiт ти мне мил навсегда», – заспiвала Саня.

Надя Мурашкова насупила трошечки брови. Саня виявляла ii потайну вдачу, не для всiх паннiв вiдому.

Стара Зоя знайшла бiлу чисту скатерку й застелила стiл. Од скатерки полився бiлий свiт i залив i без того свiтлу од сонця кiмнату.

Надя поставила на столi самовар i посадила поруч з собою Саню. Декотрi панни посiдали коло стола, декотрi сидiли на софах. Надя наливала чай i подавала паннам.

– А чи переговорили вже свое? Я бiльше люблю, як ви жартуете, бiгаете, спiваете. Ану, Саню, заспiвай менi тiеi гарноi пiснi, що в той раз спiвала, – сказала Зоя. – Як-бо вона починаеться: «Ой не свiти, кониченьку, не свiти нiкому».

Усi зареготались. Зоя догадалась, що помилилась.

– Нi, не так: якось iначе… – сказала Зоя.

Всi аж лягли од смiху. Одна Надя анi осмiхнулась. Лице в неi було поважне. Вона рiдко коли смiялась. Надя сказала матерi по-грецькiй за ii помилку. Весела Зоя й собi зареготалась. Саня почала пiсню. Стара Зоя забулась, що недавно прийшла з церкви, i, намотавши чотки на руку, пiдтягала Санi: «Ой не свiти, мiсяченьку, не свiти нiкому; тiльки свiти миленькому, як iде додому». До iх пристали деякi свiжi голоси паннiв. Одна Надя не спiвала: вона не мала голосу.

І свiжий, як здоров’я, майський вiтрець, що повiвав в вiкна, i аромати бузку та рож, i майське сонце, i весняне тепло, й пiсня – все ворушило, веселило молодi душi, розворушувало серце навiть в веселоi староi Зоi Полiкарпiвни, розвеселило ii й нагадало за давнi лiта молодi на берегах синього пiвденного моря.

Задзеленькав дзвоник. Дверi в гостиннiй рипнули. Усi замовкли.

– Хтось прийшов. Це, мабуть, вашi грекоси вже збираються до вас, – сказала до матерi Надя.

Увiйшла горнична й сказала Зоi, що прийшов якийсь панич.

– Який же це панич? – спитала Надя в горничноi.

– Не знаю. Такий гарний, що й сказати не можна, – сказала горнична.

Надя стривожилась i опустила очi. В гостинну увiйшов Аристид Селаброс.

– А! не в добрий час прийшов гiсть! – сказала Зоя Полiкарпiвна. – Так менi весело з вами; я саме розспiвалась, а тут на тобi гостя!

– Одначе треба йти до того грека та поговорити за кукурудзу та пшеницю, – сказала Надя.

– Вийди ж i ти, Надю, – сказала мати.

– І зроду не вийду! Од ваших грекiв тiльки й чуеш, почому пуд пшеницi та тютюну, почому кiло кукурудзи. Нецiкава задля мене розмова, – сказала Надя.

– Зое Полiкарпiвно! Як будуть сьогоднi говорити за овес та гречку, то й я вийду до гостей. Це вже буде нова, цiкавiша тема, – обiзвалась Саня.

– О, ти вже наговориш! Побачимо, хто прийшов… Може, такий грек, що й сама вилетиш до його. Ой ти, моя ангорська кiзочко, мое бiле ягня! ти кiпрський виноград, – говорила Зоя до Санi.

– А може, я якийсь там мудрий трапезунтський полинь? – сказала Саня.

– Ой нi! ти кiпрське вино, – говорила Зоя своi смирнськi порiвняння i пiшла в свiтлицю.

Панни в кiмнатi трохи притихли. Надя сидiла мовчки й прислухувалася, що говорилось в свiтлицi.

«Чи той прийшов, що я рано бачила в садку, чи хтось iнший? – думала вона… – Горнична сказала, що дуже гарний… певно, вiн. Коли б вiн», – майнула в неi думка, i iй забажалось побачити тi гордi, пишнi очi, що вона бачила того дня в садку. Вона почутила, що серце в неi почало тривожитись. В гостиннiй крiзь дверi було чуть дзвiнкий голос, низький баритон. Говорили по-грецькiй. Слова не долiтали виразно, але баритон лився в розмовi то голоснiше, то тихiше, неначе пiсню спiвав. Здавалось, нiби оратор чудовим голосом говоре промову з кафедри.

«Який чудовий голос! – йшла думка в Надi. – М’який, як оксамит, ласкавий i веселий. Нi, це не його голос. До його гордовитоi постатi, до його суворих очей не пристае ласкавий м’який голос. Нi, це не вiн…»

І Надi чомусь стало шкода, що не той прийшов, кого iй несподiвано забажалось побачити. Вона не чула, за що розмовляли приятельки, й сидiла задумавшись.

– Надю! чом ти не говориш? Чого задумалась? Чи не лiтають твоi думки в тих краях, де «цитрони стигнуть, де гордий лавр та мирт ростуть?» – смiялась з неi Саня.

Надя ледве вдержала легке зiтхання: ii дума неначе залинула в якийсь iнший чудовий край, де й квiтки кращi, i небо синiше, i зорi яснiшi, i пiснi голоснiшi…

В гостиннiй почулися ще й другi голоси. Надя впiзнала по голосу двох агентiв з Смирни, що приiхали на Бессарабiю скуповувати пшеницю та кукурудзу. Розмова йшла грецька. Голоси товстi, низькi неначе булькотали та клекотали, як вода кипить та вбиваеться в ключi в здоровому казанi. А той баритоновий голос, м’який, ласкавий, не заглушався. Надя ловила його артистичнi сутони й тони.

Довгенько сидiла й розмовляла Зоя з своiми гiстьми. Коли це дверi з гостинноi одчинились. Увiйшла Зоя. В неi очi свiтились ще веселiше.

– Надю! причепурись та вийди до нового гостя. З Смирни! З Смирни! – трохи не кричала Зоя.

– Хто? Гiсть з Смирни? – спитала Надя в матерi; i ця звiстка стала для неi неприемна. «Не той, кого я ждала!» – подумала вона.

– Нi! Гiсть з Одеса. Його мати з Смирни, – сказала Зоя.

– Велике диво, що його мати з Смирни! Невже задля цього я повинна виходить до його в свiтлицю, – сказала Надя. – Я ж в Смирнi не була.

– То зате я була. Його мати через двi вулицi, через двi вулицi! – говорила Зоя з запалом.

Панни засмiялись. Надя й собi осмiхнулась.

– Що через двi вулицi? – спитала Надя в матерi.

– Єлена Кипрi! через двi вулицi! – говорила Зоя й кинулась шукати слоiкiв з варенням.

– Ви в такiм запалi, що ми нiчого не втямимо з ваших слiв, – сказала Саня.

– Жила Єлена Кипрi, його мати, Аристида Селаброса, через двi вулицi од нас в Смирнi! Моя давня подруга. Виходь-бо, Надю, мерщiй, хутчiй! – говорила Зоя i разом накладала варення з молоденьких волоських горiхiв, варених на меду.

– Чого це ви такi радi, Зое Полiкарпiвно? Чи не закохались ви часом в вашого знайомого гостя через двi вулицi… – говорила Саня.

– Ой ти! – І Зоя вжарти вдарила легенько по плечi Саню. – Ож вийди та подивись, який гарний гiсть: як сонце! – сказала Зоя.

– Ото! Ще попечусь, коли вiн такий, як сонце, – обiзвалась Саня.

– Як мiсяць повний! – сказала Зоя.

– Коли такий, як мiсяць, то вийду до його: не так страшно, – сказала Саня.

– Ож глянь, то й побачиш. Ой моя бiла овечко! Як побачиш його, прокинеться й твое серце. Покинеш своi книжки та й позакидаеш iх на горище. Не бiйсь, не видержиш! – сказала Зоя, i ii гострi чорнi очi заблищали. Видко було, що в неi в серцi ще й досi тлiв огонь i не погас.

– Ну, нi! – сказала Саня. – Лучче позакидаю бороди на горище: може, мишам на кубла знадобляться.

– Ой-ой, моя бiла лелiе! не знаеш ти ще свiту й життя, – сказала Зоя.

Зоя поставила на пiднос мисочки з варенням i три стакани холодноi води.

– Щось там прийшло дуже цiкаве, що ви наготували йому «дульчеца ку апа речи» (варення з водою), – сказала Надя по-молдавськiй.

– А хто переднiше пiде? чи «дульчеца», чи Надя? – смiялась Саня.

– Надя попереду, – сказала Зоя. – Надю, йди.

Надя причесала голову й вийшла в свiтлицю. Коло вiкна на стiльцях сидiли два смирнськi старi греки, агенти одноi фiрми. Один був старий, сивий, з короткою сивою бородою й з сивими бурцями. Його довговасте смугляве лице було нiби вставлене в бiлi рамки. На йому була одежа балканська: кафтан i ряса, зовсiм як в духовних; кафтан був пiдперезаний широким на п’ядь парчевим поясом. Вiн курив люльку з довгого цибука.

Другий агент був нестарий чоловiк в европейському убраннi. Селаброс сидiв спиною до дверей i балакав з ними по-грецькiй.

Надя Мурашкова одчинила дверi в гостинну. Селаброс оглянувся, схопився з мiсця й пiшов до неi назустрiч.

– Аристид Селаброс, син приятельки вашоi матерi, – промовив вiн до Надi по-грецькiй.

– Я дуже рада познайомитись з вами. Моя мама вже казала менi за вас, – сказала Надя й подала йому руку.

Селаброс здавався для неi тепер ще кращим, нiж вранцi в парку: рiвний станом, як струна; розкiшнi чорнi кучерi, м’якi, як оксамит, лиснiли проти сонця, наче воронове крило; очi не суворi, а ласкавi, нiби солоденькi; iх гострий блиск наче пригас. І ласка та любов свiтились в очах, як вiн пильно-пильно глянув Надi в очi.

Надя зрозумiла ту нiму розмову очей, що говорить часом голоснiше й виразнiше од слiв. Вона почутила, що на ii вид нiби пахнуло теплом.

– Сiдайте, будьте ласкавi, – сказала вона до Селаброса й сама сiла на старомоднiй софi. Софа була з високою спинкою й оббита ясною рябою матерiею зеленого кольору, перемiшаного з жовтогарячими квiтками. На тому ясному пiстрявому фонi Надина класична головка видавалась нiби намальована на картинi.

Селаброс сiв проти неi, вп’явся очима в ii вид й вважливо кмiтив за нею.

Надя примiтила його пильний погляд, i ii виразнi, як в матерi, очi заграли: неначе iскри заблищали в iх, наче замиготiло марево сонця. Свiт в очах миготiв, дрижав, як промiнь сонця дрижить в краплях роси. Надя знала, що очi видають ii почування, й прикрила iх вiками. Селабросовi здалось, що сонце сховалось за хмару, i в хатi стало темнiше.

– Чи ви давно в Кишиневi? – спитала в його Надя по-грецькiй.

– Нi, недавно. Я сам одесець i оце перейшов сюди на службу в банк, – сказав Селаброс.

– І я служу в банку, – обiзвалась Надя.

– От ми й товаришi по службi, – сказав Селаброс.

– Де ж ви переднiше служили? – спитала Надя.

– Я служив в Одесi, в однiй грецькiй фiрмi, що торгуе пашнею. Але, знаете, така служба менi не до вподоби; i служба й компанiя не припадали менi до вподоби, – сказав Селаброс.

«От-от заговорить за пшеницю та кукурудзу», – подумала Надя, i самi чудовi очi в Селаброса чогось втратили для неi свою красу, а його особiсть стала нецiкава, звичайна.

– Чому ж так? – спитала Надя.

– Знаете, той грецький кружок торговельний, матерiальний… – заговорив Селаброс вже по-великоруськiй, поглядаючи набiк на двох грекiв-агентiв, котрi по-великоруськiй нiчого не тямили, – тiльки в iх i iнтересу, тiльки й розмови, що за торговельнi справи, за цiни на пшеницю, кукурудзу, тютюн…

– А вам це не подобаеться? – спитала Надя й почувала, що зрадiла: Селаброс став для неi знов цiкавий.

– Ой, ще й як не подобаеться! Я людина з просвiтою, з вищим потягом: люблю читати й метикувати. Люблю людей метикуючих, розвитих. А там, знаете, яка просвiта, який розвиток, яка фiлософiя?

І Селаброс знов пiдморгнув скоса на двох агентiв. Надя осмiхнулась: вона знала фiлософiю тих смирнських Арiстотелiв та Платонiв.

– Я дуже рада, що познайомилась з вами, – сказала Надя. – Наш панянський кружок так само не цураеться просвiти, дбае за неi, виробляе собi принципи. Сказати правду, й менi обридла тутечки в нас розмова раз у раз про торговельнi справи, неначе бiльше нема за що й розмовляти.

– Я маю за велике щастя, що познайомився з вами. Бажаю од щирого серця познайомитись i з вашим товариством. Я людина з вищими поглядами. Менi хочеться десь вряди-годи одвести душу, побалакати за вищi погляди, за науковi питання. Інтерес науки – для мене найвищий iнтерес в життi. Абстракцiя реального життя, свiтового, так би сказати, практичного – то найвищий потяг розвитого, вищого розуму. Абстракцiя живих об’ектiв доводить до чистоi, iдеальноi, найвищоi абстракцii; i ми конфiденцiально складаемо собi iдеали, принципи, пересвiдчення. А тi iдеали знов повертаемо в дiйсне живоття, обертаемо в космополiтичнi тенденцii нашого розуму, як би сказати, в найпринципiальнiшi принципи.

«Розумний, тямущий чоловiк! хоч я його й не гаразд втямила. Може, тим не втямила, що я ще не зовсiм розвита розумом… не знаю вищоi науки», – подумала Надя.

Селаброс скiнчив тiльки шiсть класiв в гiмназii, але читав доволi й був хлопець талановитий. Тiльки часом вiн любив пускатись в абстракцii i, як то кажуть, «заiжджав в хмари». Перед дамами й паннами вiн любив пiднiматись в тi хмари, говорив високим тоном, щоб напустити iм туману в очi i почванитись своiм розумом, i говорив таки добру абстрактну нiсенiтницю, хоч граматично неначе й добре складену. Перед просвiченими людьми вiн не дуже-то виступав з тими абстракцiями.

– Я багато читав сьогочасних прогресивних авторiв, авторiв заграничних, не тiльки читав, але й виучував iх сливе напам’ять. Я сам, бачте, часами люблю писати, а для цього дiла треба научного грунту й розвитку. Без пiдвалин нiхто не будуе дому. Я сам склав собi той мiцний фундамент. Науковiсть – то iнтернацiональна суб’екцiя вселюдських, космополiтичних стосункiв, – пиндючивсь далi Селаброс нiсенiтницею, i Надя примiтила, що його очi гордо позирають на неi, неначе кажуть: слухай i знай, що то ми таке!

«Або вiн дуже розумний, або я дурна, бо щось нiчого не второпаю. Може, я ще не доросла до його розумом…» – думала Надя.

Стара Зоя несподiвано перебила Селабросовi усякi абстракцii: вона винесла на пiдносi варення й стакан води.

– «Дульчеца ку апа речи! Пофтим» (просимо), Селаброс! – сказала вона по-молдавськiй та й схаменулась.

– Оце я в Кишиневi перемiшала докупи усякi мови. Забулась, що ви грек, – сказала Зоя й сама з себе засмiялась. – Просимо до варення!

– Спасибi, спасибi вам, Зое Полiкарпiвно! – сказав Селаброс, легко поклонившись i осмiхнувшись до Зоi.

Очi в нього стали знов ласкавi, розмова ввiчлива, пiдлеслива, манери делiкатнi, м’якi, мов у сирiйського араба. Селаброс кинувся до варення й iв його з великим смаком, як iдять солодке дiти. Вiн запив стаканом криничноi води.

– Добре ваше варення, Зое Полiкарпiвно, – сказав Селаброс.

– А якi «дульчецi» варила ваша мама в Смирнi! Ми часом варили разом удвох, бо через двi вулицi жила вона од нас, – сказала Зоя.

– Ви й досi не забули рiдного краю? – спитав Селаброс.

– Ой Аристиде, Аристиде! чи можна ж його забути? – сказала Зоя, мiшаючи дiйснiсть з мрiйними згадками. – Якi там кiтри! яка айва! А квiтки! якi там рожi! такi завбiльшки, як блюдечка. Виноград такий завбiльшки, як сливи.

– А лелii, мабуть, такi завбiльшки, як цiдилки, – смiялась Надя.

Селаброс осмiхнувся.

– Яка гарна була ваша мама панною! як намальована! – сказала Зоя, пiднявши голову.

Вона придивлялась до Аристидового лиця й неначе шукала очима в його лицi слiдiв краси його матерi.

«Гарний, як i його мати була гарна! От була б пара для моеi Надi», – подумала Зоя. Вона й забула за двох смирнських агентiв, що балакали собi стиха коло вiкна.

– А! просимо до варення! – згадала Зоя, обертаючись до грекiв.

Греки встали й несмiливо приступили до стола, неначе школярi; очевидячки, iм було якось нiяково перед европейцями. Селаброс вичистив мисочки з варенням так, що старим грекам зосталось тiльки по одному волоському горiшку.

– Як же тепер живе ваша мама? – спитала Зоя в Аристида.

– Держить маленьку крамничку з тютюном та й живе сяк-так. Я посилаю iй потроху з свого заробiтку, – сказав Селаброс.

– І добре робите! Ви добрий син моеi Єлени Кипрi, – сказала Зоя.

«І розумний, i красно й поетично говорить, ще й, знать, добрий», – подумала Надя.

– Ото й мiй батько колись мав крамничку з тютюном в Кишиневi, як усi нашi греки, – обiзвалась Зоя, – але я вийшла замiж. Батько вмер. Мiй чоловiк служив за урядовця й не звелiв менi торгувати. Купили ми невеличкий виноградничок та клапоть поля пiд огород та й проживали сяк-так.

– Продали крамницю, то й добре зробили, – сказала Надя. – Не знаю, як ви думаете, а я думаю, що магазини, крамницi, залiзнi дороги повиннi бути громадським, а не особовим добром, iнакше це буде зловжиток, експлуатацiя однiею особою цiлоi громади.

– І я так думаю. Я багато читав про це питання, багато думав, гм… багато думав i в цьому пересвiдчився, – сказав Селаброс.

Селаброс говорив це усе, як кажуть, на вiтер: йому було байдужiсiнько за тi питання. Вiн тiльки хотiв показати перед Мурашковою, що знае багато сьогочасних питаннiв i цiкавиться ними. Надя щиро йняла йому вiри.

«Вiн з наших…» – подумала Надя Мурашкова.

– Ви думаете зовсiм так, як i я. Економiчнi питання повиннi б мати в життi перше мiсце, – сказала Надя.

– Я цього не тямлю, – сказала Зоя. – По-моему, хто торгуе, той повинен i грошi собi в кишеню класти.

Селаброс i Надя осмiхнулись. Вони смiялись з староi Зоi, як з малоi, нiчого не тямущоi дитини.

Ця розмова, мабуть, була для Зоi не дуже цiкава; вона встала й вийшла, щоб подати гостям чай.

– В нас скрiзь здирство, – почав Селаброс. – Я давно задумувався над цим принципом, багато перечитав за це книжок.

– Я з вами згоджуюсь зовсiм: от хоч би й нашi басарабськi пани… бодай не казати, – сказала Надя. – Живуть тiльки для себе, не дбають нi про школи, нi за просвiту мас, нi фiлантропii в iх… Я вже iх добре знаю.

– Але, знаете, е мiж ними й гарнi люде, i я з такими ладен миритись. Оце я недавно зiйшовся з одним. Вiн гуманiст, демократ. Заводить велику школу в своему селi. Я оце недавно iздив у те село, щоб впорядкувати ту школу, – сказав Селаброс.

Вiн i справдi iздив в село для цього дiла, але уся його дiяльнiсть була в тiм, що вiн доладу розставив в школi парти та столи.

– Якою ж мовою вчитимуть в тiй молдавськiй школi? – нагло спитала в Селаброса Надя, пригадавши розмову з Комашком за народнi школи на Бессарабii.

– Все одно, якою мовою вчитимуть… аби вчили добре, – сказав Селаброс. – Я й в цьому дiлi космополiт. Аби школи були, аби школи! аби вчили добре, а мова… це… бодай не казать.

– Одначе ви грек, i не втратили, як я бачу, своеi нацiональностi? – спитала Надя.

– Я й грек i не грек: я одесець, громадянин усього свiту. Я космополiт i становлю принцип космополiтизму вище од усього.

– Я з вами зовсiм згоджуюсь i навiть не розумiю нацiональних молдавських, украiнських тенденцiй. Цих питань я ще не второпала добре, – сказала Надя.

– І добре зробили! – аж крикнув Селаброс. – Я був зiйшовся з украiнцями… та… й…

Селаброс махнув рукою й насупив брови. Вiн терся коло украiнського кружка, бо добре вмiв говорити по-украiнськiй. Але украiнцi постерегли, що вiн людина легкодумна, що в його сила тiльки в словах, а не в вчинках i роботi, що вiн граеться на словах принципами, мов дитина цяцьками, ще й до того вiн на язик лепетливий. Гордий своiм розумом та красномовнiстю, вiн хотiв бути скрiзь приводцем. Од його одкаснулись, i вiн дуже зобидився. Терся вiн i коло «крайнiх», але й тi не йняли йому вiри й одкаснулись од його.

– Нацiональне питання, нацiональнi справи – нiсенiтниця, – сказав Селаброс. – Чеснiсть, правда, вiльне слово, вiльнi думки, – якi високi всесвiтнi, вселюдськi принципи! Що може бути вище за iх? Хто не може привернутись до iх душею, серцем, полюбити iх, жити й радiти ними?

І голос в Селаброса став м’який, спiвучий. Вiн говорив, неначе почутливу для серця пiсню спiвав. Надя не зводила з його очей, милувалась його червоними устами з ямочками посерединi, блиском його чорних очей. Вона зiтхнула.

«Тягне вiн до себе мою душу i думками, i очима, й устами. Вiн нашого табору людина, – думала Надя, причарована його красою. – Серце мое чогось стривожилось, закидалось в грудях…»

Легкий, делiкатний рум’янець розлився по ii матових щоках, неначе одлиск од букета червоних рож впав на бiлу лелiю. Радiсть блиснула в ii очах. Очi заграли. Свiт наче займався в iх помаленьку, замиготiв i блиснув промiнням.

Селаброс примiтив вплив i силу свого слова, своiх принципiв i говорив, неначе зачаровував знахурством молоду палку душу дiвчини.

Зоя внесла чай i поставила на столi. Вона попросила двох грекiв до столу. Розмова стала загальною. Надя вийшла до своiх подруг.

– Ну, що там за сонце з Смирни? – спитала в Надi Саня.

– Наша людина – космополiт. Але ж i розумний-розумний! А як вiн вмiе говорити! Який вiн оратор! Правда, часом говоре так звисока, що я мало його розумiю. Вiн трохи чваньковитий, як усi греки. Варто, Саню, з ним познайомитись, – сказала Надя.

– Нехай iншим часом, бо тепер менi час додому. Мачуха, мабуть, розiшле за мною горничних по всьому мiсту. Вже вечорiе, – сказала Саня й попрощалась з Надею. Усi панни попрощались i порозходились.

Од того часу Селаброс приходив до Мурашковоi сливе щодня на вечiрнiй чай. Зоя Полiкарпiвна полюбила його, як сина, годувала «дульчецами», не знала, де й посадити. Вона сподiвалась, що Аристид буде сватати Надю.

Настав вечiр. Мати й дочка вже звикли ждати Селаброса сливе щодня. Саня й усi ii товаришки зiйшлися з Селабросом, згодившись з ним в усьому як з космополiтом. Вiн зовсiм причарував молодих паннiв своею красномовнiстю, своiми поглядами… напустив туману своiми буцiмто високими абстракцiями. Йому подобалась роль проводиря в кружку молодих, розвитих розумом паннiв. Тиха, потайна, але палка на вдачу Надя закохалась в йому гаряче й щиро.

Минув тиждень, минув i другий. Аристид Селаброс щодня заходив до Зоi на вечiрнiй чай, а пiсля чаю Надя, Саня й Махнiвська ходили з ним на прогуляння в мiський парк. Одного вечора прийшла до Надi Саня, прийшла й Махнiвська. Селаброса не було. Зоя подала чай. Саня й Махнiвська пили чай i жартували з веселою Зоею. Одна Надя сидiла мовчки коло столу й задумалась. Чай довго стояв непочатий, вже й прохолов.

«Не прийшов сьогоднi, – думала Надя. – Що це з ним сталось? Може, в його якесь дiло трапилось в банку? Але в цей час дiла не бувае в банку: я добре цьому вiдома».

– Чом ти, Надю, не п’еш чаю? – питала в неi Саня. Надя неначе прокинулась i механiчно поколотила чай ложечкою. Сьорбнула вона зо двi ложечки, а ii думки знов полинули десь далеко.

«Не дурно деякi моi товаришки натякали йому при менi за молдаванку, красуню панiю Лупореско… Смiялись йому нею… Щось е. Може, вiн тепер сидить в неi за столом, п’е чай, розмовляе з нею. Вона гарна, неначе мадонна: очi карi, яснi, брови, уста кокетнi… А вiн молодий, палкий. Вiн мене уподобав: це я добре знаю. Любить говорити зо мною за вищi принципи. Ми зiйшлись в принципах не так, як Саня з Комашком… все змагаються. Нi! його душа якось одразу пристала до моеi душi… А сьогоднi вiн не прийшов. Невже красуня Лупореско одiб’е його в мене? Невже я втеряю його?» – думала Надя.

Вона почутила, що iздригнулась од тiеi думки, неначе на неi повiяв холодний мокрий осiннiй вiтер. І недоброхiть вона чогось одразу зненавидiла ту панiю Лупореско.

– Надю, пий-бо чай, бо вже усi випили! Треба посуд мити, – сказала Зоя.

Надя випила нахильцi стакан чаю й другого не схотiла.

– Не прийшов Селаброс, – сказала Саня. – Пiдемо сьогоднi не в мiський парк, а в садок Романдина.

Саня, Махнiвська й Надя пiшли в садок Романдина. Той садок був розкинутий в кiнцi мiста, на горi i по Боюканськiй долинi. На боках гори й нанизу долини зеленiв виноградник. Картина з садка на Боюканську долину була одна з найкращих в околицях Кишинева. Панни увiйшли в садок i сiли на лавцi над самiсiнькою горою. Вони мовчки одпочивали, задивившись на долину. Кругом не дуже широкоi долини стояли гори, перетятi узенькими щiлинами. На днi долини зеленiли огороди й блищали два маленькi ставочки, неначе двi склянки, кинутi мiж вербами. Половина долини вже потонула в тiнi попiд горами i неначе засипала; друга половина була освiчена сонцем i жеврiла червоним свiтом. Пiд горами в тiнi бiлiло село Боюкани, бiлiла церковця. На горах i попiд горами зеленiли виноградники, садки з волоських горiхiв, абрикосiв, черешень, бiлiли невеличкi молдавськi хати, розкиданi в виноградниках. Над долиною повiвало спокоем та свiжiстю майського вечора. Тiльки соловейки безперестану щебетали в вербах, нiби будили трелями засипаючу пишну долину.

Не встигли панни сiсти на лавцi й надивитись на картину, як позад iх почувся голос.

– А ви он де? Добривечiр! – сказав голосно Селаброс. – Поезiя! картина природи! май!

Панни озирнулись. Надя аж жахнулась, аж кинулась.

– А я вглядiв, як ви йшли вулицею, й мерщiй повернув сюди в садок. Швидко ж ви йдете! Гнався, гнався, та й не наздогнав вас. Прудкi нiжки маете, – сказав Селаброс.

Опiзнившись на чай до Мурашковоi, Селаброс став за вуглом одноi улицi й кмiтив, куди пiде гулять Надя. Вiн завжди слiдкував за нею, де ступали ii ноги: це в його була звичка – слiдкувати або засiдати на засiдки на паннiв.

Надя почервонiла. Вона невимовно зрадiла, i в неi очi заблищали й заграли. Селаброс задивився на ii очi. Вiн сiв на лавцi й мовчав.

Саня почала розмову. Вона переговорила свое й замовкла. Нiхто не обiзвався й словом. Селаброс мовчав, Надя мовчала. Махнiвська почала розмову, але iй розмова нiби рвалась i до кiнця не доходила.

Саня постерегла, що вона й Махнiвська тут зайвi.

– Ходiм, Махнiвська: маю роботу, а ти менi поможеш в тому дiлi, робота мала – за одним присiдом i зробимо, – сказала догадлива Саня й встала з лавки.

Махнiвська й собi встала, i вони пiшли з садка. Селаброс довгенько мовчав i дивився на долину. Мовчала й Надя. І вона дивилась на долину, але нiчого не бачила. В неi серце дуже тривожно трiпалось: вона почувала кожний рух його, чула кожне трiпання.

Селаброс поглядав на Мурашкову скоса, крадькома, не повертаючи до неi голови. Вiн примiтив, що в неi щоки наче займалися й згодом нiби запалали.

Селаброс помовчав i знов скоса глянув на Надю.

Вiн був дуже досвiдний i знав усi змiни дiвочого серця; вмiв читать по виду, по рум’янцях, по очах, як по книжцi, i знав усi звивки серця, усi змiни почування. Очi в його стали хитрi, по-азiйському хитрi, неначе в крамаря, котрий постерiг, що вже настав час останнiй раз забожитись – i покупець пойме йому вiри, i вiн пiддурить покупця…

«Час настав; треба приступати. Вона моя. Який цiкавий роман! І як швидко дiйшов вiн до щасливого кiнця!» – подумав Селаброс.

– Ви так задивились на долину? Яка пишна долина! Є на що задивитись, – сказав Селаброс. – Якби ще тут по один бiк долини було море… Я люблю море, може тим, що я зрiс над морем.

– І я люблю море, – обiзвалась Мурашкова, ледве вгамувавши свое серце. – Я не люблю тих дрiб’язкiв краси природи, тих листочкiв та квiточок. Люблю велике море, як люблю високi поеми генiя.

– Ви любите великi думи, високi поривання людського розуму? палкi поривання серця? Чи так? – спитав у Надi Селаброс.

Надя помовчала й подумала.

– Люблю i високi поривання людського розуму, i високi поривання людського серця, – сказала Надя, – але бiльше за все люблю розумне й корисне дiло.

– Одначе ви служите в банку й порпляетесь в нудних цифрах? – спитав у неi Селаброс.

– Ця служба зовсiм негодяща, сушить мене, неначе лiтня спека землю. Але мушу служити, хлiб зароблять, – сказала Надя.

– Душить вона й мене. Я почуваю, що я покликаний до якоiсь ширшоi й вищоi дiяльностi, – сказав Селаброс.

– До якоi? чи розумовоi, чи поетичноi, чи практичноi? – рiзко поставила питання Мурашкова.

Селаброс трохи-трохи не прохопився: «До практичноi, матерiальноi», – до чого вiн i справдi мав природжений хист, але схаменувся й тiльки рукою махнув: розумiй, мов, якнайкраще.

– Ходiм та трохи походимо, – сказав Селаброс i встав з лавки. Надя встала й собi. Вона трохи заспокоiлась. Рум’янець трохи пригас на щоках.

– Як пишно розвилась оця алея! Ходiм по алеi, – сказав Селаброс.

Вони пiшли по алеi з старих волоських горiхiв, що стояли довгими рядками понад самiсiнькою горою. Горiхи зовсiм розвилися. Уся алея була пронизана вечiрнiм червоним сонцем i свiтилась наскрiзь. Молоде листя пахло наркотичними пахощами.

– Величнiсть! Ой, величнiсть! – почав Селаброс. – І я ii люблю в усьому: i в життi, i в поезii, i бiльш за все – в поезii людського серця. В красi людськiй, в красi дiвочiй, в дiвочому серцi е багато високого, поетичного.

Надя почула, що в неi серце нiби замирае.

– Краса дiвоча – це найвища краса в свiтi, найвища поезiя. Усi великi утвори генiiв тим великi, що генii найкраще постерегли ту красу: i красу лиця дiвочого, i красу душi, делiкатноi, почутливоi, – говорив Селаброс, ступаючи тихою ходою попiд широкими навислими гiлками старих горiхiв.

– Ви людина далекого Сходу, син класичноi Грецii, – несмiливо обiзвалась Надя, i ii голос насилу було чути.

– Бачив я на своему вiку дiвочi уста: класичнi, виразнi, звивчастi, з ямочками посерединi, червонi, як польова макiвка, повненькi, соковитi, як стигла черешня. Осмiхнуться вони – з-пiд iх блиснуть бiлi дрiбнi зубки неначе два разочки перлiв. Щось пахуче есть в тих устах; якимсь ароматом пахнуть вони, неначе пучок майськоi рожi в бiлому букетi конвалiй. А як розгоряться вони палом, коханням, як розкриються од жадоби кохання, чуеш од iх нiби дух тропiчних квiток, солодкий i п’яний, як пахощi цвiту померанцiв, туберози, датури…

Надя прислухалась, ii зацiкавила поетичнiсть i красномовнiсть Селаброса. «Але за чиi це уста вiн говоре? – подумала вона. – Десь-то вiн iх бачив… певно, в Одесi. Нащо ж вiн говоре менi за чужi уста, а не за моi…»

В Мурашковоi здавило в грудях. Серце наче замерло.

– Бачив я дiвочi очi, i не можу iх нiколи забути, – почав знов Селаброс, – в iх е нiби одлиск краси й пишностi натури, i разом з тим в iх виявилась уся краса людськоi душi: в тих очах то свiте веселий свiт ранньоi зорi, то смутний блиск вечiрньоi зiрки, то горить гарячий промiнь сонця… Злине радiсть на серце, – i з очей ллеться веселий свiт, сиплеться iскрами, дрижить маревом; впаде смуток на серце, i виступить в очах сльоза, – свiт миготить, наче промiнь сонця в краплях роси; коли запалае серце коханням, – тодi очi займаються, горять огнем. Тi очi манять, як мрiя, i чарують, як поезiя, i веселять душу, неначе майський день, i печуть полум’ям лiта. Вiка блискучi, рожевi; вii довгi… Ой очi, очi! хто вас бачив раз, той повiк вас не забуде.

Селаброс замовк i скоса поглянув на Надю.

«Про чиi оце очi вiн торочить? Чи вiн смiеться з мене, чи вiн мене дражнить? – подумала Надя, слухаючи поезiю Селаброса. – Вiн мене не любить, говорить за чиiсь очi, не за моi. Невже я помилилась?»

Мурашкова почувала, що гнiв приливае до ii серця, душить в грудях. Вона глянула в вiчi Селабросовi, i ii очi блиснули блискавкою. Селаброс очевидячки милувався тим гострим блиском ii очей, як артист милуеться тонкими сутiнями на картинi.

– Ви знаете, за чиi очi я оце говорю? – спитав Селаброс перегодя.

– Нi, не знаю! – обiзвалась Надя, неначе прошепотiла.###Селаброс замовк. Вони йшли далi по алеi. Од старих гiллястих горiхiв понависало довге необрубане гiлля. Подовжастий свiжий лист, неначе краплi, понависав масами й зачiпав iх по щоках, по плечах, iх голови по плечi були нiби оповитi зеленим пахучим листом. Алея пiрнала в тiнь од гори.

– Ви хiба не знаете, за чиi очi я оце говорю? – знов спитав Селаброс.

Вiн зумисне розпалював ii серце, щоб вразити несподiванкою.

– Почiм я можу знати? Хто знае чужу душу? – сказала Надя вже сердито.

– За вашi очi! – сказав Селаброс, i з тими словами вiн обняв ii за стан i почав гаряче цiлувати в очi, в уста, в щоки.

Надя нiби здеревенiла, стояла на одному мiсцi.

– Ходiм далi, моя люба, моя дорога! – сказав Селаброс, взявши Надю за руку, й хотiв вести ii далi по алеi. Надя стояла на одному мiсцi; вона ще не опам’яталась гаразд.

– Ходiм далi! – сказав Селаброс.

– Не пiду! пустiть мене! – зашепотiла вона, й, озирнувшись назад, вона аж тодi зовсiм опам’яталась. В алеi не було видко й душi.

– Ходiм мерщiй! там нас нiхто не вглядить! – сказав Селаброс i силомiць потяг Надю за руку. Вона подалась за ним, мов нежива.

Алея густiшала. Необрубанi гiлки позвiшувались низько й зачiпали iх обох за голову, за руки. Треба було нахилятись, щоб пройти далi. Стежки не було далi: там нiхто нiколи не гуляв. За алеею було видно гущавину з кущiв, оплетену здичiлим виноградом. В алеi була густа тiнь. Густе руно зеленого листу та гiлок заслоняло алею зверху донизу, як густа зелена завiса. В кiнцi алеi, в гущавинi, була неначе темна нiч.

– Не пiду далi! – сказала Надя.

– Ти мене не любиш? – спитав Селаброс.

– Люблю, але далi не пiду, – сказала Надя й почала пручатись.

– Йди або не чаруй мене очима! Твоi очi – гострий нiж для мого серця! Я оддам за iх усе живоття. Не печи мене очима!

Селаброс знов нагло обняв ii й обсипав гарячими поцiлунками ii очi, щоки, уста. Надя випручалась з його обнiмочку. Гiлка зачепила бриля на головi в Селаброса й збила його. Вiн нахиливсь, щоб пiдняти бриля. Надя знестямки крутнулась i швидкою ходою мерщiй пiшла назад без тями в головi, нiби заслiплена. Селаброс розлютувався, погнався за нею слiдком i ледве встиг ii наздогнати.

«Нi, це не молдаванка! До кiнця роману з нею не швидко дiйдеш. Доведеться або мудрiше хитрувать, або прикинутись, що буду сватать ii. Без неi не можу животiти, не можу дихати», – думав Селаброс, поспiшаючи навздогiнцi за Мурашковою.

Надя повернула з алеi до виходу. З одного боку рiс цiлий гай гiллястих оцтових акацiй з голими стовбурами, з широкими пучками листатого верхiв’я. Мiж акацiями було видко лавки; на лавочках сидiли якiсь панii. Надя вглядiла iх i пiшла поруч з Селабросом звичайною ходою. Вона вже зовсiм опам’яталась, i iй почувалось, що нiби десь була пожежа й вона бiгцем вибiгла з пожежi, нiби опечена огнем. Селаброс довiв ii додому. Обое й слова не промовили мiж собою. Прощаючись з Надею, вiн подивився на неi пильним, довгим поглядом, неначе хотiв набратись того вогню, що палав в ii очах.

Надя прийшла додому й застала там Саню й Махнiвську.

– А що пак казав тобi Селаброс? – спитала в неi Саня.

– Ат! все за принципи! – знехотя сказала Надя.

– Ви ж, здаеться, зовсiм погодилися в напрямку та в принципах, – сказала з недомислом Саня.

– Де там погодилися? – сказала Надя.

Од того часу Надя боялась сама виходить на гулянку. Селаброс слiдкував за нею, неначе ii тiнь. Швидко пiсля того Саня з мачухою та з сестрою збирались виiхати до Одеса купатись в морi. Надя надумалась i собi поiхати з ними, щоб утiкти й сховатись од настирливого й нахабного Селаброса. Вона од того часу боялась, як огню, його палкого серця, боялась стрiнутись з ним на самотi.

«Нехай мине трохи часу; може й мое серце втихомириться, коли я його не бачитиму, – думала Надя, од’iжджаючи до Одеса. – Або пригасне мое серце, або згорить од свого вогню».




III


В половинi червця до Одеса приiхали купатись в морi два кишиневськi молодi вчителi гiмназii: Вiктор Титович Комашко та Михайло Федорович Мавродiн. Був тихий душний вечiр. Комашко та Мавродiн скупались в морi i йшли побережною вулицею, що вилася понад морем кругом заливу. Од складiв вугiлля пiднiмалась чорна легка курява й обсипала политу, мокру вулицю. Мостова з тесаного камiння чорнiла од чорного пороху, неначе рiлля. Повiтря було гаряче, наче в натопленiй хатi. Тхнуло духом порту: важким духом теплоi морськоi води, смоли, земляного вугiлля, диму од паровикiв залiзноi побережноi дороги. З политоi мокроi мостовоi пiднiмавсь опар. Паничi дiйшли до широких кам’яних сходiв, що спускаються з спадистоi невисокоi гори, неначе широке розстелене полотнище. Всюди по сходах вештались пани з простирадлами в руках, обвитих ремiнцями, панii з гарненькими плетеними кошиками в руках, з котрих витикались вишиванi рушники та тонкi простирадла. На верхнiх схiдцях вгорi сидiли густими рядками няньки з дiтьми, мамки та усякi мiщани, неначе кури на сiдалi. Паничi вийшли на верх сходiв, неначе вилiзли на якусь башту: вони аж обливались гарячим потом.

– Сiдаймо тут коло кофейнi та нап’емось чаю, – сказав Мавродiн, – нема спроможностi йти додому.

– То й сiдаймо, – обiзвався його товариш Комашко, одсапуючи, – в мене усе тiло розiмлiло.

Вони сiли коло столика, що стояв з самого краю недалечко од сходiв, коло самiсiнького кам’яного низького парапету. Парапет стояв над мурованою стiною, а пiд стiною на терасi гори коло самiсiньких сходiв розстелявся парк з миршавих акацiй; в садку жовтiли дорiжки й стежки, що вилися до лiтнього дерев’яного театру. Комашко впав на стiлець, сперся на широкий мурований парапет i дивився вниз на терасу, засаджену акацiями, на людей, що вештались внизу по стежках. Мавродiн покликав служника, котрий вибiг з кофейнi, гарноi, як мавританська капличка. Слуга принiс чай. З-пiд напнутоi над столиками та стiльцями парусини було видно усей бульвар понад горою, на котрому вешталась подекуди публiка. Через парапет було видно усей залив, широку далеч синього моря, обидва порти; з одного боку заливу було видно плисковату Пересип над морем, з другого боку заливу пiднiмалась висока гора Ланжерон, котра вганялась в море.

Комашко та Мавродiн мовчки дивились на широку картину заливу та моря. Сонце впало в степ за плисковатою Пересиппю. Небо горiло. Вода в заливi червонiла. Мiж червоним небом та водою чорнiла довга смужка невисокого берега, що десь далеко-далеко тонула в iмлi й була неначе намальована пензлем на червоному прозорому склi. Була година й суша. Надворi було тихо. На морi стояв великий корабель, спустивши бiлi вiтрила, неначе крила, й нiби дрiмав, мов лебiдь на водi, а за ним на обрii видно було смугу сизого туману, в котрому ворушився пароход, а над пароходом пасмо чорного диму нiби плуталось в тому туманi, неначе чорна нитка в бiлiй тканцi… Залив, порти, рядки кораблiв в портах нiби дрiмали й засипали, вкритi синiм шатром неба, облитi червоним гарячим одлиском од неба та води.

Трохи одпочивши, Комашко почав пити чай. Публiка все густiшала на бульварi. Комашко придивлявся й вважливо слiдкував очима по бульварi, бо напевно знав, що Саня Навроцька дiйсно поiхала до Одеса купатись в морi. Несподiвано вiн вхопив стiльця за спинку й прихилив до стола.

– Для кого це ви готуете мiсце? – спитав Мавродiн. – Певно, для Санi Навроцькоi?

– Та вжеж! – сказав Комашко. – Вона тепер в Одесi.

– Мабуть, вийде на бульвар на прогуляння, – обiзвався Мавродiн.

Комашко був один з найлуччих педагогiв в гiмназii. Вiн був височенький на зрiст, тонкий станом, з смуглявим матовим лицем i не кидався в очi красою. Тiльки його великi гострi карi очi виявляли й глибоку думу, i велике завзяття. По батьковi й матерi вiн був украiнець, але одна його баба була грекиня: його великi гострi очi блищали, як у грека. Комашко родився й зрiс на берегах Днiстрового лиману. Чесний, правдивий, дуже нервовий на вдачу, вiн просто й смiливо виявляв своi думки, своi гадки, не здержувався в словах нi перед ким. Тодi, коли вiн говорив за будлi-який неправдивий, нечесний вчинок, в його руки трусились, голос тремтiв, на очах виступали сльози. Перед нечесними людьми вiн бiльше од усього не мiг вдержати течii красномовного слова, й говорив смiливо, й просто нехтував ними, й ненавидiв iх.

Комашко, син небагатого батька, зрiс в степах, любив своi степи, любив народ, був народовцем, любив украiнську мову, бажав щастя й добра своему народовi. Для його як для демократа були дорогi iнтереси як свого народу, так i iнших слов’янських i навiть неслов’янських народiв.

Мавродiн був родом з-пiд Марiуполя, з одного мiста коло Азовського моря. Його батько був грек, а мати – украiнка. Вiн вмiв говорить по-украiнськiй, зрiс серед украiнського народу й звик до його. Як народовець вiн присвятив себе на службу украiнському народовi. «Не заводить же менi Грецii над Азовським морем! Буду працювать для того народу, серед якого живу», – говорив вiн Комашковi. І вiн пристав до украiнцiв. Мавродiн держався такого самого погляду та пересвiдченнiв, як i Комашко, але був тихий, смирний чоловiк, обачний та обережний в словах, навiть трохи хитрий. З його уст не злiтало нi одного зайвого слова перед людьми незнайомими, чужими й небезпечними. Вiн тiльки пiднiмав голос тодi, коли його проймала до серця яка-небудь викохана iдея, а найбiльше iдея за нацiональну самостiйнiсть, за украiнське письменство та добробут украiнського народу…

Випивши чай, Комашко знов повернувсь до моря й задивився на широкий морський простiр. Задума й жаль засвiтились в його великих виразних очах.

– Що ви таке вглядiли на морi, що так задивились на його? – спитався в Комашка з осмiхом Мавродiн.

– Задивився на море, – сказав Комашко, – бо люблю величнiсть в натурi: люблю море, високi гори, стрiмкi скелi. Хотiлось би менi побачити високi гори, що верхами досягають до хмар, здоровi рiки, широкi, без кiнця прерii.

Величнiсть будить в моему розумi вищi думи, високо пiднiмае душу. Як менi хочеться побачить великi европейськi городи, постерегти iх життя, не матерiальне тiльки, а й життя вище: прогресивний рух думок, соцiальний рух, що прокладае стежки до нового прогресивного життя в наступаючих часах.

– А мене зовсiм не кортить подивитись на те диво, – обiзвався Мавродiн, – доволi з мене й наших херсонських прерiй та надморських наших городiв.

– Люблю усе величне, грандiозне в усьому; люблю читати за славнi великi iсторичнi подii, за великий рух народiв, за великi реформи, за високi розумовi питання, що запалювали, мов iскри, життя народiв i пiднiмали його хвилями, як буря пiднiмае часом страшнi хвилi на морi. Коли читаю за великi подii, мое серце швидше кидаеться в грудях, дух пiднiмаеться високо. Здаеться менi, неначе я сам живу в тi часи, перебуваю усю турботу того часу. Коли читаю про заграничне сьогочасне життя, про заграничний будь-який рух, то нiби чую пульс того руху, чую одгомiн його в своему серцi. Серце оживае, душа чогось радiе. Надiя свiтить менi. Люблю життя, люблю ворушню, люблю заглядати уперед, сподiватись чогось кращого, жду з нетерплячкою. Летiв би туди, злився з тим життям, та… люблю дуже рiдний край… А наше життя? мертвота, однаковiсть, однотоннiсть… Нi руху, нi свiжоi думки: будень, усе будень, – i не знаю, коли те свято буде? [Усе мертве, неначе рiки, скованi льодом.

«Знаю тебе добре; знаю твоi сили i пал твоеi душi; знаю, що ти призначений на щось вище, але знаю, що грiм б’е у високе дерево в лiсi», – подумав Мавродiн i здихнув.

Йому стало жаль свого приятеля.

– Правда ваша; сум бере, як подумаеш, – сказав Мавродiн, – але чи ми ж тому виннi?

– Знаю, хто винен, хто закував в кайдани нашу мисль, але од того менi не легше, – сказав Комашко, – а як би хотiлось пережити нову фазу людського життя, пережити мислями, взяти гарячу участь в дiлi!.. Я хочу дiла i дiла доброго, на користь людськостi i… мушу зостатись тiльки з мислями, з задавленою енергiею. Важко, невимовно важко! наче камiнь лежить на душi. Чую, що якась темна, груба, некультурна сила насiла на нас i душить, як кам’яна гора! Але чую, що мене i сам чорт не задушить; iншим духом вiе тепер на свiтi… Коли б хоч вернулось наше iсторичне минувше; який-то був би тепер прогрес! Я не говорю про форми нашого iсторичного минувшого життя… Форма його не сучасна… Але його дух громадський, вибiрчий, вольний, як воля…]

Комашко замовк i довго дивився на море, потiм важко зiтхнув.

– Чого це ви так важко зiтхаете? – спитав у його Мавродiн.

– Хiба ви й не знаете, чого я зiтхнув? – обiзвався Комашко. – Згадав Саню Навроцьку. Куди не пiду, на що не гляну, думка моя за неi, неначе тiнь моя за нею слiдком ходе. Од того часу, як побачив ii, як вподобав ii, я неначе на свiт народився. Неначе для мене сонце вийшло з-за хмар пiсля довгоi негоди та сльоти; наче сонце, освiтила вона мою душу, звеселила серце, закрасила життя, збудила потяг до чогось вищого, кращого. Любов – велика психiчна сила! Правду спiвають в пiснi: «Ти в мене одна, як ясна зоря вечiрняя свiтиш». Не знаю, чи будеш ти, зоре, свiтить для мене ввесь мiй вiк, чи незабаром зайдеш для мене навiки?

– Чого це на вас найшла така сумна поезiя? – спитав Мавродiн.

– Вiльний час, одпочинок, море, поезiя… а перше за все любов, любов – найвища поезiя, свiт для серця, сонце в нашому хмарному буденному животтi, – сказав Комашко.

– Чи в вас з Навроцькою хоч трохи пiшло дiло на лад? – спитав Мавродiн.

– Хто його зна, – сказав Комашко. – Не можу напевно сказать, бо не можу вгадати. Я часто буваю в ii батька, цiлi вечори балакаемо з нею. Часом вона бувае до мене привiтна, ласкава. Часом моя розмова ii зацiкавить; в неi очi засвiтяться привiтом, ласкою, дають надiю. Але часом ми в чомусь не зiйдемось думками й поглядами, довго змагаемось. Вона не дуже-то здатлива, стоiть уперто на своему, а я не хочу поступитись своiми пересвiдченнями. І я бачу тодi в ii очах байдужнiсть до мене, навiть холоднечу. Тодi я й сам збайдужнiю до неi, навiть розсердюсь, i – вертаюсь додому з тугою на серцi. Чи кохае вона мене, чи бавиться моею вченою розмовою, – нiяк не вгадаю. Здаеться, я ii зацiкавив бiльше розмовою, нiж своею особiстю. Чи можна пак молодих дiвчат причарувати розумом та сьогочасними питаннями?

– Трудно. Я iх багацько знаю, але мало мiж ними розвитих розумом, зацiкавлених наукою, сьогочасними питаннями. Їх причаруеш бiльш очима, нiж речами, – сказав Мавродiн. – Але Саня не з такiвських: вона серйозно цiкавиться наукою й усякими iдеями, може, тим, що не вiтрогонка якась, хоч i весела й любе жарти. Але, сказати правду, вона натуриста, ще й до того трохи опришкувата.

– І я це постерегаю. Але знаете що? Ми з Санею нiяк не погодимось в деяких принципах, – сказав Комашко. – Вона людина правдива, щира, непотайна; дума й говоре смiливо, часом надто рiзко й гостро. Їi пересвiдчення правдивi, щирi й гуманнi. Але вона врештi – космополiтка. Нашого украiнського, нацiонального, народного питання вона або не тяме, або не мае до його спочування й потягу. Я бажаю, щоб моя жiнка була зо мною однакових пересвiдченнiв в однакових принципах. З ворогом моiх пересвiдченнiв, таким, як Санина мачуха, я зроду-звiку не оженюсь.

– Не поберуся я й з такою панною, що буде виганяти з сiм’i, з дому нацiональний украiнський дух, народну украiнську мову, – сказав Мавродiн.

– Космополiтизм знайшов в Санi добрий грунт, – сказав Комашко, – хоч вона по батьковi та матерi украiнка, але зросла в Кишиневi серед мiшанини сливе десяти нацiональностей, не знае добре нi украiнського, нi молдавського народу, не знае гаразд мови нi украiнськоi, нi молдавськоi. Та й мачуха ii йде проти украiнщини й проти мене; вона, надiсь, лякаеться мене й боiться за свою меншу дочку Маню, щоб я часом не мав на неi впливу.

– Як же старi стають до вас? – спитав Мавродiн.

– Старий Навроцький людина проста, чесна, вiн одразу полюбив мене, а мачуха й досi скоса поглядае на мене, – сказав Комашко i втирив очi в червоне ясне небо, неначе в йому шукав собi поради.

В той час з’явилась на бульварi Саня Навроцька. З нею рядом йшла Надежда Мурашкова. Комашко вглядiв паннiв, схопився й побiг до iх назустрiч; слiдком за ним пiшов Мавродiн. Привiтавшись до паннiв, вони попросили iх сiсти за стiл. Саня ступила на дорiжку мiж двома рядками стiльцiв та столiв, потiм нiби пурхнула по дорiжцi жваво й проворно i нiби впала на стiлець. За нею, неначе навздогiнцi, повагом йшла Мурашкова; вона сiла коло стола поруч з Санею.

Комашко повеселiшав. Очi в його засвiтились. По його нервах, ослаблених од морського купання, нiби вдарила жива електрична течiя. Мавродiн миттю побiг до кофейнi i звелiв подати паннам чаю.

– Ой Вiкторе Титовичу, чи нема в вас часом окулярiв? – спитала весело Саня.

– Нащо це вам окуляри? – спитав Комашко. – В Кишиневi ви iх нiколи не чiпляли на нiс; хiба оце за тиждень старi стали?

– Оце перейшла бульвар, та як глянула на убори одеських дам, то трохи не ослiпла! – сказала Саня. – Рябо, червоно, зелено, жовто, синьо й усяково. Йде проти нас здорова, огрядна купчиха еврейка. Пописана й помальована, неначе iндiйський iдол. Я на ii постатi налiчила вiсiм кольорiв! Подумайте собi: сукня ясно-червона, накидка темно-зелена, на шиi разок товстих круглих коралiв i золотий здоровий медальйон на товстому золотому ланцюжку, ще й зверху рожева стрiчка з довгими кiнцями до пояса; на грудях синя стьожка: через усi груди до пояса телiпаеться золотий ланцюжок, а серед грудей зверху на гудзику вона причепила золотий годинник, неначе орден якогось iндуського лева або тигра. На головi чорний парик з начосами, а на парику копиця жовтих та червоних рож, а зверху стримить чорне перо. Прикиньте до того бiлi черевики з срiбними застiбками – i вийде американський парадовий iндiець! Ну i вподоба в убраннi в тутешнiх дам! неначе в Константинополi, абощо.

– Мiшанина схiдних та й европейських рас – мiшанина й европейського з турецьким, – сказав Комашко.

– Та якi багатi, неекономiчнi убори! – обiзвалась Мурашкова. – Купецький Одес не знае економii.

– Отам-то мабуть принципiв пiд тим париком та страусовими перами! – сказав Комашко.

– О, певно, багато: принцип кукурудзи, принцип пшона, принцип гречки, принцип полови – i пануючий принцип убрання бiблiйноi Савськоi царицi, – сказала Саня. – Це один принцип, що од часiв Соломона та Савськоi царицi, надiсь, тiльки й дiйшов до наших часiв незмiнно.

– Ви така палка оборонниця жiночого питання й нападаетесь на дам, – сказав Комашко.

– В чому в чому я оборонниця жiночого питання, тiльки не в цьому; це зоставляю будлi-кому iншому. Я в своему сiрому добрi вибiгла на гулянку мiж iх, неначе сiрий вовк з лiсу, бо кажуть же: «Що сiро, то й вовк», – сказала Саня й весело зареготалась.

– Добре ви обписуете, iй-богу, добре! – сказав Мавродiн.

– Пишуть же паризькi газети за дамськi убори на великих аристократичних балах, – сказала Саня. – Якби в нас був такий звичай, то одеськi газети мали б багатющий матерiал. Чи не скопiював часом Флобер в своiй «Спокусi св. Антонiя» з одеських дам Савськоi царицi, що з’явилась в мрiях святому Антонiевi в Фiваiдських пущах?

– А в нас в Одесi е таки чимало Савських цариць, – обiзвався Мавродiн. – Он, гляньте, йде iх цiла метка, а ондечки за столом сидять аж чотири!

Саня замовкла й трохи зморщила брови; вона не могла знести, коли який-небудь панич говорив щось недоладне за женщин, або смiявся, або навiть критикував iх.

– Треба б намовити Селаброса; от намалював би iх в будлi-якi газети! – сказав Комашко. – Ця робота якраз личила б йому.

Мурашкова кинула на його очима й почутила, нiби вiн пустив на неi гостру стрiлку i та стрiлка влучила ii десь в саме серце; вона почувала, що в неi в грудях десь защемiло гостро й боляче. В неi очi стали сердитi, брови насупились.

– Ти, Саню, й сама обписала б незгiрше Селаброса, – обiзвалась Мурашкова.

– Якби я почала писати, то писала б не з одноi чорнильницi, – сказала Саня.

– Одноi чорнильницi було б вам мало? – спитав Комашко.

– Щоб обписати цей убiр з маленькою, бачте, iлюстрацiею, я поставила б на столi з вiсiм чорнильниць, з усякими фарбами, – сказала Саня, – почала б писати зверху, цебто з голови, чорним, потiм жовтим, потiм червоним, далi золотим, далi синiм, ще далi зеленим, а на сподi намалювала б червонi панчохи в срiбних черевиках i пiдписала б: «Це iндiйсько-одеська благородно рождена маркиза од кукурудзи, вiвса та рiпаку!» І послала б в «Новороссийский телеграф».

Саня зареготалась, за нею зареготались усi. Одна Мурашкова анi осмiхнулась.

– Саню! Бога ради! Чого це ти так розходилась? – обiзвалась Мурашкова з докором.

– Це на мене, бач, злинув поетичний дух з одеського бульвару, – сказала жартовлива Саня. – Найшла на мене поетична творчiсть, якоi я в кишиневськiй курявi не чула в собi.

– Може, ви приiхали лiчитись купанням од якоiсь слабостi? – спитав в Санi Комашко.

– Борони Боже! я здоровiсiнька. Але не думайте, що я приiхала на купання, як iздять нашi степовi дiдички, щоб втопити нудьгу в морi, – сказала Саня. – Ця забавка коштувала б недешево i була б схожа на панськi примхи.

– Я й не думаю так, – сказав Комашко. – А хоч би й так! Чом же не поiхати й не побавитись тому, хто мае вiльний час, хто мае за що забавлятись.

– Моя мачуха слабуе на нерви, й лiкарi послали ii на море лiчитись купанням, а вона взяла мене й сестру з собою, – сказала Саня. – Папа приiде до нас через тижнiв два, потiм буде навiдуватись до нас, бо йому не можна кидать служби в канцелярii.

– Тобi, Саню, треба б таких лiкiв, щоб ти стала не така весела, – обiзвалась Мурашкова.

– Ось потривай! Як почну купатись, то, мабуть, загублю в морi половину веселостi, бо од морськоi води спочатку людина стае малосила, – сказала Саня, – тодi посiдаемо, понадимаемось та й будемо мовчки дивитись одна на одну, – сказала Саня.

– Лучче не надимайтесь, бо веселiсть вам бiльше пристае до лиця, – сказав Комашко. – Чи довго будете купатись в поезii, чи то пак в морi?

– В поезii – ладна купатись цiлий вiк, а в морi, мабуть, до самоi осiнньоi поезii, – сказала Саня.

«Ти сама вся поезiя, й поезiя розумна, висока, як поезiя великих генiiв, – подумав Комашко i насилу здержав зiтхання в грудях. – Чи для мене ти свiтитимеш, чи мое життя звеселиш своею поезiею, чи, може, на iншого спаде твiй свiт?..»

Комашко задумався й мовчки милувався веселими Саниними очима, ловив кожний ii рух, ловив кожне ii веселе слово. Усе, що вона говорила, здавалось йому сто раз цiкавiшим, i веселiшим, i розумнiшим. Вiн слухав ii розмову й не мiг наслухатись, неначе слухав якiсь мелодii, гучнi, веселi, чаруючi, що нiби сипались перлами, як радiснi мелодii Моцарта.

– В якому ж мiсцi ви думаете купатись? – спитав у Санi Комашко.

– На Великому Фонтанi. Ми вже найняли кiмнати в монастирськiй гостиницi, недалечко од моря, коло самого монастиря, – сказала Саня.

– А ви самi приiхали? – спитав Мавродiн в Мурашковоi.

– Сама. Моя мати нездужае. Я з Санею буду жити на Великому Фонтанi, в тiй самiй гостиницi, – обiзвалась Мурашкова.

– А ми купаемось тутечки, в самому Одесi, – обiзвався Комашко до Санi.

Ще нiколи Саня не здавалась йому такою гарною, як цього вечора. В легенькому сiренькому убраннi, в солом’яному капелюсi з ясно-синiми незабудками, з блакитною стьожечкою на одному плечi, вона уся нiби сяла й звеселяла Комашка, наче теплий промiнь весняного сонця. Ясно-синiй колiр дуже приставав iй до лиця.

Комашко примiтив, що Саня зрадiла, побачивши його. Вона говорила до його привiтно, смiялась, жартувала. Саня справдi не нудилась за ним. Їй подобалась його широка просвiта, новi погляди та пересвiдчення. Вона любила розмовляти з ним, слухать його цiкаву розмову, але до того часу… щиро любила тiльки його душу й розум. Подобались iй тiльки жвавi, великi, розумнi карi очi та його струнка рiвна постать.

Пiшла далi звичайна розмова про одеських та кишиневських знайомих. Усi були вiльнi од роботи, всi виiхали одпочивать та гуляти, усi були молодi, через те були веселi й щасливi.

На бульвар налинула публiка, неначе полились хвилi з моря. Народу натовпилось такого багато, що ледве можна було протовпитись. Прислуга в кофейнi бiгала, вешталась, мов несамовита; в ii руках нiби лiтали стакани з чаем та кофiем, з кухлями пива, з тарiлками мороженого.

Вечiр догорав. Залив став темно-рожевий. Духота спадала. З моря потяг свiжий, тихий вiтрець, неначе махнув тихо крилом i принiс з собою свiжiсть, морську вогкiсть i влив в потомлених, нiби пов’ялих од спеки, людей жвавiсть. Стало легше дихати; усi якось повеселiшали й побадьорнiшали.

Мiж столами несподiвано з’явився Аристид Селаброс: вiн углядiв здалеку Мурашкову й своiх кишиневських знайомих.

Селаброс приступив до стола й привiтався з паннами та з паничами. Мурашкова подала йому руку i вся нiби iздригнулась. Червона стьожка на ii грудях затрусилась. Вона спахнула. На щоках i на висках виступив густий рум’янець. Селаброс сiв проти неi, глянув iй в очi й осмiхнувся. З-пiд його макових уст блиснули два рядки бiлих рiвних мiцних зубiв. Очi стали ласкавi, солоденькi, i його лице стало нiби солоденьке.

Мурашкова глянула на його, на повнi губи, i в неi очi заграли, сипнули iскорками. Вона зараз заслонила iх рожевими вiками, щоб не виявить тривоги, свого серця перед приятельками.

«Яким способом Селаброс дiзнався, що я поiхала до Одеса? Я йому за свiй замiр нiчого не казала, зумисне не казала: виiхала нiчним поiздом потаенцi, крадькома, щоб вiн за те не знав. Я боялась свого палкого серця; боялась гарячого кохання Селаброса, як бурi, боялась зiйтися з ним на самотi, в чужому мiстi, мiж чужими людьми…»

Вона думала й турбувалась i за себе, й за його, а найбiльше за свою репутацiю. Рум’янець сплив з ii лиця. Селаброс таки вислiдкував, як вона виiхала до Одеса, й собi рушив наслiдцi за нею.

– Ваша мама звелiла передати вам поклiн, – промовив Селаброс, дивлячись ласими очима в очi Мурашковоi, як дивляться дуже ласi дiти на конфекти.

– Спасибi вам. Чи мама здорова? – спитала вона.

– Здорова, – сказав Аристид. – Чи довго пак будете жити в Одесi? Де ви знайшли собi пристановище?

– Як довго будемо жити в Одесi, я й сама ще не знаю. Буде тепла вода в морi, будемо купатись, а як похолоднiшае вода на довгий час, то й вернусь додому, – сказала Мурашкова, але про свое житло вона зумисне не сказала.

Розмова мiж ними увiрвалась, як нитка, несподiвано перетята ножем. Усi замовкли. Селаброс не зводив очей з Мурашковоi. Йому було приемно мовчати й дивитись на ii очi, дивитись на ii уста. Мурашкова спустила очi; вона нiби боялась глянути на його. Якесь важке передчування збентежило ii душу.

Тим часом знайомi паничiв та паннiв, вглядiвши iх за столом, почали сходитись до столу. Прийшов Фесенко, молодий вчитель одноi одеськоi гiмназii, високий, плечистий, гарний з лиця. Убраний в лiтне убрання з шовковоi бiло-жовтуватоi чесучi, з дорогою елегантною паличкою в руках, в пенсне в золотих обiдках, Фесенко виступав кавалером, джентльменом. Вiн скинув цилiндер, зручно зняв пенсне i зробив салоновий поклiн дамам. При поклонi вiн схиляв свою чорноволосу голову трохи набiк i подавав усiм руку якось по-панянськiй. Цих манер вiн набрався в салонах одеських купцiв, де бував в гостях. Син простого одеського мiщанина, вiн лiз в пани з усiеi сили, тисся мiж багатирiв, шукав з багатирями знайомостi i знаходив ii… через своiх ученикiв. Щоб запобiгти ласки в одеських аристократiв, вiн писав частенько до батькiв, як вчаться iх дiти, ходив сам в багатi доми буцiмто задля того, щоб подати звiстку за дiтей. Знайомiсть помаленьку заводилась i мiцнiла. Декотрi купцi просили його заходити до iх в гостi. І Фесенко втеребився в iх салони. Фесенкова голова була вiльна од усяких iдей, окрiм тих, якi панували в вищих кружках… Вiн пiдладжувався пiд погляди тих кружкiв, бо був кар’ерист. Наукових книжок вiн нiколи в руки не брав. Коли траплялось йому сказати яку-небудь украiнську приказку, то вiн вимовляв ii на великоруський лад, як деякi нашi трошечки просвiченi пани, котрi хотять показать, що вони вже зовсiм спанiли i не можуть навiть вимовить по-украiнськiй доладу й одного слiвця.

На гарячому пiвднi нiхто не носить рукавичок, бо вони од поту на руках зараз стають мокрi. Фесенко носив рукавички ясно-бузкового кольору. На долонях, на пучках пальцiв у його виступили мокрi плями.

Фесенковi не було де сiсти. Вiн став за стiльцем в Санi Навроцькоi й почав говорити iй солоденькi комплiменти. Навроцька обзивалась до його знехотя, неначе одбувала панщину. Комашко iронiчно осмiхався й тiльки переглядався своiми карими ясними очима з Навроцькою.

Небо над морем неначе жеврiло. Почало сутенiти. На бульварi засвiтили газове свiтло. Свiт залив бульвар, кофейню, сходи. Публiки набралось сила. Коло самих сходiв в дерев’яному кiосковi заграли вiйськовi музики. Купи людей нiби стрепенулись. Розмова стала голоснiша й чутнiша, нiби десь загув рiй в улику, стривожений людською рукою. Усе суспiльство повеселiшало. На невеличкому плацу коло музик стовпився народ, неначе на ярмарку. По алеi сунулась така густа, нiби суцiльна маса народу, що й протовпитись було трудно. Бульвар для гуляння дуже малий на Одес.

Довгими рядками товпились без смаку убранi смуглявi дами, гостроносi, з схiднiми грубуватими пружками лиця. Подекуди рябiли яснi костюми украiнськi, мiшанi з смугнастими молдавськими[1 - Тут помилково було «мордовськими» (ред.).] та болгарськими. На заливi, у закутку коло берега, ще лиснiло рожевим свiтом широке плесо. Море стало вже чорне. Воно нiби дрiмало, засипало. В обох портах заблищало на кораблях свiтло. Залив згодом став нiби вкритий здоровими зорями. Далеко-далеко на рiжку в карантиннiй пристанi тихо повертався лiхтар на маяку, кидаючи на море, на порти то ясно-червоний, то зелений, то синiй, то жовтий свiт.

Внизу за парапетом бульвару, з садка, що розрiсся по терасi, заблищали газовi рiжки. Вгорi на бульварi, внизу в садку, в портах i далеко на морi – скрiзь лилося багато свiту, перемагаючи догоряюче червоне небо. Надворi стало свiжiше. З моря потягло тонкими пахощами морськоi води. Скрiзь свiт, блиск, шум, гам, гомiн, веселiсть! Гук оркестру зверху на бульварi перебивав гук музик внизу, коло лiтнього театру. Все це зачiпало й ворушило нерви. Люде забували турботи дня, клопоти життя. Нашi знайомi панни та паничi довго сидiли й балакали. Усiм було гарно, приемно й весело. В очах у всiх свiтилась радiсть; то був час спокою, спочинку.

Мiж столами з’явилась здорова, велетенська постать i попростувала до того стола, де сидiли панни та паничi: то був знайомий i сусiда Комашка та Мавродiна, Сергiй Степанович Бородавкiн. Бородавкiн був син багатого херсонського дiдича, потомка одного з тих московських панiв, котрi загарбали собi давнi запорозькi степи. Його батько був страховищем, катом для крiпакiв, для жiнки, для сина, для дочки. Село й дiдичева сiм’я тiльки тодi оживали, як пан виiздив на кiлька тижнiв в Нiкополь або в Херсон.

Погонич, вертаючись з порожнiм екiпажем, приiхавши на гору, пiд котрою стояло село, ставав на козлах, махав шапкою, махав батогом i кричав на все село: «Нема пана! нема пана!» Цi слова долiтали до панськоi садиби й дому, що стояв зараз пiд горою, розносились блискавкою по селi. Сiм’я Бородавкiнова вибiгала з покоiв, радiла; все село хрестилось на радощах… воно тiльки жило й дихало тодi, коли пана не було вдома…

Старий Бородавкiн держав в руках село i сiм’ю, неначе в залiзних кiгтях з гострими пазурами. Жiнка його з киiвських дiдичiв, що були унiатами, незабаром вмерла з горя. Дочка Христина втекла вночi через вiкно й потаенцi повiнчалась з сусiднiм дiдичем Милашкевичем. Синовi не давав батько й зайвоi копiйки в руки. Молодий Сергiй Бородавкiн був вже рiк в унiверситетi, як наглою смертю помер його батько. Сергiева широка натура, викохана в широких степах, випостившись за живоття батька, дала собi волю пiсля його смертi, тiльки на iнший спосiб. Сергiй, допавшись до батькового добра, програв, промайнував свою землю, усе свое добро, програв останню четвiрню коней з каретою, кинув унiверситет, оженився з простенькою мiщанською дiвчиною в Одесi й, нагулявшись донесхочу, врештi мусив йти на службу в залiзнодорожну контору.

– Чого це ви так пiзно вийшли гуляти? – спитав в Бородавкiна Комашко.

– Скуповував харч для сiм’i. Ми вже знайшли дачку на Великому Фонтанi, над самiсiньким морем: будемо купатись. А це мене жiнка послала накупить харчi, – сказав Бородавкiн.

Бородавкiн вже три днi скуповував провiзiю, а жiнка й дiти сидiли над морем без чаю, сахару та без грошей. Бородавкiн гуляв собi в Одесi й навiть забув за сiм’ю.

– А чи чули, якi скандали трапились у нас в Кишиневi? – сказав несподiвано Бородавкiн.

– А що? – гукнули усi в один голос.

– Офiцери в клубi побили дiдича Лупурелло.

– Яким способом? – спитали усi.

– Грали вони в карти та пили до пiвночi в мiському садку, а потiм полаялись. Лупурелло вхопив пляшку, кинув на офiцера. Пляшка полетiла на сусiднiй стiл i впала перед Караладжi, перед самiсiньким його носом. Офiцер кинув на Лупурелло паляницею; паляниця потрапила в голову якiйсь дамi; Лупурелло вдарив офiцера палицею. Тодi всi офiцери сунулись до Лупурелла, добре попобили його, а далi перекинули через стiну на вулицю.

– Хiба ви були оце в Кишиневi? – спитав Комашко.

– Нi, – каже Бородавкiн.

– Може, це в газетах написано? – спитав Комашко.

– Нi. Я чув оце тiльки що на вокзалi, – сказав Бородавкiн.

– Хiба ви оце думали iхати в Кишинiв? – спитала в його Саня.

– Та нi! Я проводив на вокзал одного нашого кишиневця. Та там в Кишиневi вийшла ще й друга штука. Поруновський хотiв стрiлятись за свою жiнку з ловеласом Кочу. А знаете, яка вийшла мiж ними дуель? Вони кинули жеребки, кому зостатись в Кишиневi, а кому виiхать на п’ять рокiв з Кишинева. Ловеласовi Кочу випало виiхати, i вiн виiхав, а чоловiк зоставсь iз жiнкою.

– А що ж на те жiнка? – питали в Бородавкiна.

– Жiнцi байдуже: вона любила iх обох однаково, – молов Бородавкiн.

Усi кругом стола зареготались. Засмiялись i коло столiв, близьких од iх, бо й там чули оповiдання Бородавкiнове. В Кишиневi на сто тисяч жильцiв тодi не було нi одноi газети. Бородавкiн був тою мiсцевою газетою. Вiн скрiзь бував, скрiзь нишпорив; знав, де хто бувае в гостях, що робить, хто з ким змагаеться, хто з ким полаявся, хто з ким кохаеться. Його усе це страшенно цiкавило. Коли вiн подавав цi новинки, його випнутi сiрi здоровi очi аж крутились.

– А знаете що, панове? Поiдьмо завтра на Малий Фонтан усi гуртом. Я вже давно там був. Походимо, погуляемо, поснiдаемо та й додому на обiд вернемось, – гукнув Бородавкiн, махнувши своею зателепуватою рукою.

– Може й в карти там пограемо? – сказав iронiчно Комашко.

– То й пограемо. Воно, бачте, над морем… може, буде смачнiше. Знаете, природа… море… свiже повiтря, поезiя, взяв би його дiдько! – сказав Бородавкiн.

Його гадка усiм була сподобна. Усi приiхали до Одеса, щоб побавитись.

– То й поiдьмо! – гукнули всi, навiть панни.

– Збiрне мiсце буде коло собору, на скверi. Завтра в десятiй годинi сядемо на трамвай та й махнемо, – сказав Бородавкiн.

– То й махнiм!.. А ви поiдете? – спитав Комашко в Санi Навроцькоi.

– Поiду, чом же не поiхати, – сказала вона. – Як ви поiдете тiльки з своiм кружком; я не люблю, як наiде багато людей, та ще незнайомих.

– Усi, усi, скiльки нас тут е, а чужих нiкого не треба! – крикнув Бородавкiн. – Усi своi, i нiкого чужого – анi однiсiнькоi людини.

– Та не кричiть так здорово, та не махайте руками, бо вашу постать видно на ввесь бульвар! – сказав до його Комашко.

– Так завтра в десятiй годинi? – знов гукнув Бородавкiн, прощаючись i похапком тикаючи всiм руку, – я дам не силую, бо присилувать когось до забавки трудно… Але сподiваюсь побачити там i вас, дами!

– Добре, добре, – сказали панни.

Бородавкiн потягся помiж стiльцями, ледве несучи своi важкi широкi плечi та здорову голову в солом’яному широкому брилi.

Несподiвано схопився з моря вiтер. Засипаюче море неначе зiтхнуло й дихнуло мiцними грудьми на берег. Вiтер дмухнув на бульвар. Широкi полотнища парусини заметлялись над столами та головами публiки. Парусина бахкала, надувалась, коливалась, неначе хотiла зiрватись з шнурiв. Акацii й чинари зашелестiли, газовi рiжки замиготiли. Стрiчки на дамах заметлялись. Подекуди злiтали брилi з голiв i падали на публiку. Публiка заворушилась i почала розходитись. І знов вiтер несподiвано впав так швидко, як i схопився, неначе море позiхнуло раз, другий спросоння та й знов заснуло.

Саня Навроцька та Надежда Мурашкова пiдвелись з стiльцiв. Паничi повставали, пiшли слiдком за ними й провели iх до гостиницi.




IV


Другого дня була недiля. Ранок був погожий, ясний та душний. Чималий сквер бiля одеського собору аж лиснiв, зелений та свiжий, политий водою, залитий гарячим свiтом сонця. Алеi з акацiй кругом скверу, купи кущiв на зеленiй свiжiй травi, клумби широколистих квiток – все нiби млiло в ясному гарячому свiтi. Фонтан коло самого собору бризкав нiби разками дрiбних крапель. Краплi блищали й миготiли на сонцi, неначе розсипанi дiаманти. Люде вештались на скверi. Усе було залите свiтом. Скрiзь був рух, скрiзь кипiло живоття великого мiста. Була вже десята година.

Вiктор Комашко перший прийшов на сквер i сiв на лавцi в тiнi густого чинара. Вiн зумисне поспiшав прийти поперед усiх: в його було на думцi стрiнути Саню й поговорить з нею на самотi. Комашко обвiв очима всi дорiжки на скверi, де скрiзь ворушились, неначе в хрещика грали, люде. Санi нiде не було видно. Перед очима в Комашка стелилась широка, перша в Одесi, Дерибасiвська вулиця, обсаджена двома рядками акацiй. Вона йшла до моря, трошки западаючи в переярку, i через ту вулицю, як через ворота, було видно в далечинi широкий простiр: гору Ланжерон над морем, а коло гори сине широке море, закутане в бiлий, легенький, прозорий туман.

Комашко задумався, втупив очi в сизу iмлу на морi, де блищали золотi скалки на водi, де бiлiли вiтрила кораблiв. Вiн неначе бачив в тiй срiбнiй iмлi, в тому ворушливому жвавому морi жваву Саню, бачив ii синi очi, яснi кучерi, обвитi блакитними незабудками. Вона нiби мрiла перед ним в тiй поетичнiй далечi, неначе легенький херувим.

Легенька м’яка рука тихо впала на Комашкове плече. Вiн увесь кинувся, як кидаються дуже нервовi люде. Перед ним стояв Мавродiн. Вiн зняв солом’яного бриля й обтирав пiт з лоба та пригладжував гладенько причесанi виски, ще мокрi пiсля купання.

– Чого це ви задумались? – тихо спитав Мавродiн.

– Хiба ви не знаете, за що я думав? – обiзвався Комашко. – Хочу не думати за неi i все-таки думаю: вона нiколи не сходить з моеi думки: неначе якiсь чари наслано на мене.

– Нема? – спитав Мавродiн.

– Нема! Жду, жду, не дiждусь. Може, вона передумала й не поiде з нами на Малий Фонтан, – промовив Комашко.

– Шкода буде, – сказав Мавродiн i сiв на лавцi поплiч з Комашком. – А вже б час iхати, поки не вдарила спека, – сказав Мавродiн трохи згодом.

Тим часом в скверi мiж акацiями замиготiв бiлий круглий бриль Аристида Селаброса. Бриль то зникав за купами кущiв, то знов виникав мiж акацiями. Довга бiла стьожка, обвита кругом бриля, спускалась кiнцями на плечi i метлялась од швидкоi ходи. Селаброс ходив по алеях i кидав гострими очима по дорiжках в скверi, швидко повертаючи свою кучеряву голову на всi боки. Вiн виглядав Мурашкову. Мурашкова з’явилась на кiнцi алеi. Селаброс побiг до неi назустрiч. Вiн взяв ii за руку й так мiцно здавив, що вона насилу здержала крик. Мурашкова почутила, що його рука була гаряча й трусилась. Селаброс був палкий, як присок, ще й до того дуже опришкуватий на вдачу.

– Чого ви приiхали в Одес? – спитала вона в Селаброса трохи сердито.

– Щоб подивитись на вас. Я день не бачив вас в Кишиневi й трохи не вмер, – промовив Селаброс, дивлячись на Надежду Мурашкову палкими очима.

– Вертайтесь зараз додому! – сказала Мурашкова спокiйно, але твердо.

– Не вернусь; буду доти тинятись по Одесi, доки ви тутечки будете, – сказав Селаброс, дивлячись на Мурашкову палкими очима. – Я вмру, як вас довго не бачитиму.

Мурашкова трохи стурбувалась од тих палких слiв, в яких виявлялось невдержане палке серце.

– Не ходiть за мною слiдком. Люде кмiтливi: почнуть кмiтить та прикмiчать; мене ославлять, – тихо обiзвалась Мурашкова i не пiшла, а побiгла на дорiжку скверу на прогалини, звiдкiль було видно людей.

Аристид пiшов мерщiй за нею слiдком, наздогнав i вхопив за руку; в його рука трусилась, неначе в пропасницi.

– Буду ходить за вами, буду ловить вашi слiди, бо згорю од жадання, як не бачитиму ваших чорних очей, – тихо промовив Селаброс. – Де будете ви, там буду й я!..

– Пустiть мене! Не мордуйте мене надаремно! Я в Одесi не сама, а з знайомими, без матерi, – сказала Мурашкова.

– Нащо вам мати? Ви людина самостiйна. Ви вже не дитина, – сказав Аристид, i в його словах почувся голос деспота. – Киньте цi дитячi погляди. Ви маете право жити по своiй волi, вволяти свою волю. Ви самостiйна людина, хоч ви й дiвчина, – сказав Аристид.

– Але я все-таки женщина. Моя репутацiя…

– Не вважайте на ту репутацiю. Ви людина сьогочасна, лiберальна. Киньте старi забобони, хоч годину поговорiть зо мною, хоч одну хвилинку! – благав Селаброс, i в його очi одразу стали тихi, м’якi, ласкавi, благаючi.

– Не можу, не можу, – тихо шепотiла Мурашкова.

– Киньмо оцю гулянку, ходiм над море, будемо гуляти вдвох над морем; ти надивишся на море, нап’ешся щастя, кохання. Ми наймемо човен, сядемо й попливемо далеко-далеко од людей на море! Уп’емось поезiею моря, поезiею серця на самотi, в тишi, поезiею без слiв, як пiснею без слiв, – благав Селаброс.

– Цитьте!.. Ондечки нашi знайомi, – зашепотiла сливе нишком Мурашкова й хутчiй пiшла до тiеi лавки, де сидiв Комашко з Мавродiним. Селаброс зостався сам.

Незабаром на скверi з-за купи зелених кущiв виникла висока постать Сергiя Бородавкiна. Поруч з ним йшла його сестра, Христина Степанiвна Милашкевичева, така заввишки, як i ii брат, тiлиста, аж огрядна, з довгувастим рум’яним лицем. Здавалось, нiби два монументи зiйшли з пiдставок i гуляли по скверi. За ними слiдком йшли чотири немолодi брюнети. Бородавкiн таки не втерпiв: накликав на гулянку цiлу метку своеi компанii залiзнодорожних урядовцiв. На урядовцях були багатi убрання; на пальцях лиснiли золотi перснi з дiамантами. І Бородавкiн, i його товаришi були блiдi, заспанi. По iх сонних очах було знать, що вони цiлу нiченьку пили, гуляли та в карти грали. Бородавкiн i його сестра прийшли на збiрне мiсце й поздоровкались з усiма. Брат нiс в руцi кошик, накритий хусткою; сестра держала в руцi чималий вузел, завинутий в папiр.

– А от i ми! та ще й не з порожнiми руками! – весело промовив Бородавкiн.

– Що це таке в руках в вас? – спитав Мавродiн в Бородавкiна, лапаючи рукою кошик.

– Пляшечки з пивом та з вином, – одказав Бородавкiн. – А ви думали, що я, надiсь, прийду з порожнiми руками, як оце ви?

– Бач, якi звичайнi кавалери! Самi йдуть гуляти, а мене й не запросили. Хiба ж я не дама, та ще й не молода? Не забувайте, що я удовиця, та ще й непогана, – весело защебетала Христина Степанiвна.

– Знаемо, знаемо й не забуваемо, – обiзвався Комашко.

Христина Степанiвна вже давненько стала удовою. Вона втекла од свого навiсного батька через вiкно вночi й потаенцi повiнчалась з сусiдом, дiдичем Милашкевичем. Через годiв десять вона зосталась удовою, сама хазяйнувала, доки iй не остогидло. Не маючи дiтей, вона згодом потiм продала землю, поклала грошi в банк i жила собi, як вiльна пташка, взимку – в Одесi, або в Киевi, або в брата, котрого вона дуже любила, а влiтку вона, як степова пташка, переiжджала з села в село до своiх родичок. Їi усi любили за веселу вдачу, за жарти. Вона вмiла дуже добре грати на фортеп’янi, спiвала непогано, любила театр, мала поетичну душу, але була безробiтна людина й не мала нiякiсiнькоi поважноi iдеi в головi, нiякiсiнького напрямку, навiть не мала й потягу до чогось вищого, iдейного. Усякi iдеi та принципи були задля неi нуднi та морочливi для голови. Зате ж вона любила веселе життя й веселих людей. З знайомими паничами вона жартувала, зачiпала iх, смикала, торсала й навiть трохи не боролась з ними. Панни скоса поглядали на неi через те, що вона любила пустувать, але любили ii й приймали в свое товариство. Христина сама себе звала здичiлою iнституткою. Весела та завжди бадьориста, вона й кошик з пляшками й закуски купила за своi грошi.

– Чого ж це вас так мало? – спитала Христина й Комашка. – Я на тому Фонтанi вмру з нудьги з самими вами. Де ж вашi панни?

– Ще не прийшли, а може й не прийдуть, – обiзвався Комашко i з тими словами похилив голову.

Вiн вже не чув, як щебетала Христина, i все неначе бачив свою дорогу Саню в кишиневському садку весною, в густiй алеi з акацiй саме в цвiту, де вiн побачив ii вперше. От Саня нiби сидить в садку поруч з Мурашковою в бiлому убраннi, гарна й ясна, як весна. Через зелений лист акацiй, через бiлий пахучий цвiт ллеться сонце й падае золотими плямами на ii русяву голову, обсипае ii всю зеленуватим сяйвом. Вона сидить, мов Днiпрова русалка, поруч з чорнявою грецькою наядою, неначе тоне в зеленому свiтi й манить його до себе тихими блакитними очима та ясними кучерями.

Комашко в задумi несподiвано почув Санин голос. Вiн пiдвiв очi. Саня стояла в зеленуватому свiтi в тiнi акацiй та чинар i привiтно кивнула до його головою. Вiн схопився, кивнув рукою на свое мiсце й попросив ii сiсти. Саня пурхнула, мов пташка, й сiла на лавцi.

– Спасибi вам, Вiкторе Титовичу! – сказала вона, осмiхнувшись.

– Я боявся, що ви не поiдете з нами на гулянку, – сказав Комашко. І його веселi карi очi неначе засмiялись до Санi. Санинi очi неначе влили в його душу веселiсть: усе стало для його гарне одразу, неначе од якихсь чарiв. І далеке сизе море, i сине небо, i зелений садок, i бризки фонтану – все нiби ожило й засмiялось до його. Христина стояла за ним i моргнула до Санi. Саня осмiхнулась.

Всi посiдали на довгих лавках i балакали. Всi ждали, поки прибуде трамвай. Коли це на алеi неначе намалювалась висока Селабросова постать. Селаброс вже трохи одiйшов: палке серце ущухло. Вiн iшов помаленьку, немов з великою повагою до себе нiс на собi свою чорну пiдстрижену бороду, свою кучеряву голову та широку бiлу стьожку на брилi. Пiдпираючись з повагом зонтиком, неначе жрець костуром, вiн йшов поважною ходою жерця або давнього фiлософа, ледве соваючи ногами. Поклонившись, вiн подав руку паннам, ледве глянувши на Мурашкову, неначе вперше ii бачив. Одначе його удавана поважнiсть незабаром зникла з його лиця. Вiн дрiбно та швидко заговорив з паннами.

– Добридень вам, синя стьожко! – гукнув вiн до Санi. – Ого! тут е й червона стьожка! – сказав вiн до Мурашковоi.

– Є й синя, е й червона стьожка, е навiть дама без стьожки, – весело сказала Христина. – А якi стьожки ви найбiльше любите: чи синi, чи червонi?

– Не вгадаете, яка стьожка менi найуподобнiша, – сказав Селаброс, скоса зирнувши на червону стьожку на плечi в Мурашковоi.

– Ого-го! та ви таки вередливi! – сказала Христина.

– Що це ви звете нас стьожками? Хiба в нас нема ймення? – сказала до Селаброса Саня.

– Є ймення, е! Хто ж за це не знае? Вас таки ж якийсь пiп хрестив, – сказав Селаброс.

Саня не любила Селаброса за те, що вiн був трохи неделiкатний в словах i говорив часом неприемне паннам. Рiзкий на язик, грубуватий, як усi сини пiвдня, Селаброс часом грубо рiзав правду в вiчi не одним паннам.

– А що, чи поiдете пак на Малий Фонтан на гулянку? Сьогоднi надворi година, гарно, ясно. Як ви поiдете, то поiду й я з вами, коли мене не проженете, – промовив Селаброс. – Ви мене не проженете? – спитав вiн, обертаючись до паннiв.

– Нi, не проженемо: ми не вдалися в вас i людей не розгонимо комплiментами, – так само рiзко дала здачi Саня.

Чорнi брови в Селаброса на одну мить зiйшлися й знов розiйшлись. Вiн втяг верхню губу й прищикнув ii зубами.

– Не думав я, що маю вдачу розганяти паннiв… – сказав вiн низьким голосом.

– А от удовиць, то ви й не розженете! Удовицi невеликi страхополохи й вас не дуже-то злякались, – весело обiзвалась Христина.

– Що це в вас за штучка в руках? – спитав Селаброс в Христини й нецеремонно ляпнув пальцями по тiй штучцi.

– Ет! не скажу: нехай кортить. Довiдаетесь на Фонтанi, – сказала Христина.

– Та й ви не з порожнiми руками! – сказав Селаброс, обертаючись до Бородавкiна.

– Авжеж не з порожнiми. Запас бiди не чинить. Я, бачте, люблю поезiю, але не забуваю й за прозу, – сказав Бородавкiн.

– І добре робите, бо тут зiбрались все поети та поетки, що за ту прозу не дуже дбають, – промовив Селаброс.

– Поети – цебто ви, це я знаю; а поеток мiж нами нема; ми люде позитивнi, – защебетала Саня.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/van-nechuy-levickiy/nad-chornim-morem-6569365/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примiтки





1


Тут помилково було «мордовськими» (ред.).



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения